Генерал з Івонченців

Під час Великої Вітчизняної війни Юрій Вовк був командиром ескадрильї винищувачів, а в 1961-му став першою людиною на Землі, якій Юрій Гагарін доповів про успішне приземлення.
Залишився в минулому ще один рік нашого непростого часу… Переді мною наш старий сімейний альбом. На мене дивляться рідні обличчя, спливають спогади, дати… Скільки їх було в житті моєї родини! Але є серед тих дат одна, без котрої, можливо, не було б інших.
Це 9 травня 1945 року — День Перемоги над фашистами. За довгі 65 років написані тисячі сторінок спогадів. Писали всі — від маршалів до простих солдат війни.
Настала пора і мені написати про одного з полтавців, котрий наближав цей великий День Перемоги. У травні йому виповнилося б 100 років. Це генерал-лейтенант авіації Юрій Семенович Вовк.
Народився Юрій Вовк 3 травня 1910 року в селі Івонченці, що під Полтавою. В сім’ї він був восьмою дитиною. Батько тяжко працював на землі, мати була наймичкою у пана Ляшевича. Сім’я бідувала і до, і після революції. Та ще важче стало жити, коли помер батько, якому виповнилося лише 54 роки. З 15 років Юрію довелося працювати на різних сезонних роботах. Старші брати — Микола й Опанас — допомагали матері та молодшим братам і сестрам, бо самі вже жили в місті і щось заробляли під час непу. У 1928 році Опанас виїхав до Єкатеринослава (нині Дніпропетровськ), почав працювати на заводі і забрав до себе Юрія. З 1928 по 1933 рік Юрій працював на коксохімічному заводі і навчався в коксохімічному технікумі. У 1933 році він був призваний в Червону армію і був направлений в школу військових льотчиків. З того часу його життя назавжди було пов’язане з небом. Уже в 1934 році він літав сам, а далі навчав і інших літати на бойових літаках-винищувачах.
Час від часу навідувався в Полтаву до моїх батьків і сестер, котрі так і жили в Івонченцях все життя.
Війна на декілька років перервала ці відвідини — почалися бойові будні.
Юрій Семенович в складі Третього Українського і Третього Білоруського фронтів служив на посадах: командир ескадрильї винищувачів, командир військової частини, командир авіаційного полку. Далі в мирний час — командир авійційної дивізії, командир загально-військового корпусу ПВО, перший замісник командуючого армії (ПВО), начальник цивільної оборони Далекого Сходу. За часи служби він підготував більше 1000 льот-
чиків-винищувачів. Декілька разів був поранений. За бойові заслуги його було нагороджено трьома орденами Леніна, трьома орденами Червоного Прапора, трьома орденами Червоної Зірки, а також багатьома медалями (всього 20 нагород).
Пишу ці рядки, а перед очима стоять кадри з фільму «У бій ідуть лише «старики». Бачу командира ескадрильї капітана Титаренка (артист Леонід Биков) і думаю: як же важко йому було навчати молодих льотчиків. І навчати так, щоб вони стали соколами, асами, щоб живими поверталися на землю. Як радів і Юрій Семенович, продовжуючи навчати своїх соколів воювати з мінімальними втратами. Він і своєму племіннику (моєму братові) Володимиру дав «путівку в небо». Брат теж був військовим льотчиком, але служив у Військово-Морській авіації. На жаль, у 1945 році він був тяжко поранений і в 1953 році помер, проживши на світі всього 26 років.
Закінчилась Велика Вітчизняна війна. Юрій Семенович продовжував служити, але ніколи не забував рідної Полтави і при нагоді приїздив до нас на Павленки і в Івонченці — з Харкова, потім з Москви, Хабаровська, Свердловська. Пригадую, як збиралися всі четверо братів і співали:

Чуєш, брате мій, товаришу мій,
Відлітають сірим шнуром
Журавлі у вирій.
Чути: кру-кру-кру,
В чужині умру.
Доки море перелечу,
Крилонька зітру…

Тужили брати один за одним, бо майже все життя жили в різних містах, далеко один від одного та листувалися, їздили один до одного, спілкувалися до самої смерті.
Багато цікавого розповідав Юрій Семенович, але про військові справи — ніколи розмови не вів. Нещодавно я запитала в листі його доньку Ларису, чи не пам’ятає вона якихось бойових спогадів батька, і вона відповіла: «На жаль, батько ніколи не вихвалявся бойовими подвигами».
Але час минав, і Юрій Семенович після тридцятичотирьохрічної служби звільнився в запас в 1967 році. Жити залишився у Свердловську (нині Єкатеринбург), звідки в 1979 році вислав моєму батькові газету «Уральский рабочий». На полях цієї газети рукою генерала було написано: «Так уральцы чтут отдельные страницы моей служебной деятельности. Этой статьей меня поздравили с праздником Дня космонавтики и авиации».
Тепер хочу ознайомити з цією публікацією і полтавських земляків Юрія Семеновича, котрі вперше чують про цього генерала з Івонченців, а уральці вважали, що Свердловськ — його рідне місто.

«А вот и я, земляне!»
(Публікацію переповідаю мовою оригіналу в скороченому вигляді)
«Есть в Свердловске человек, для которого день 12 апреля вошел в жизнь, как самый памятный день, затмить который не смогут никакие события и годы… Вспомнился ветерану авиации этот далекий весенний день.
— Поехали! — Это слово, произнесенное Юрием Алексеевичем Гагариным 12 апреля 1961 года, облетело весь мир. А вот какими были первые слова первого космонавта после возвращения на родную землю, известно далеко не всем.
— Это был обычный погожий весенний день, — рассказывает ветеран Военно-Воздушных сил генерал-лейтенант в отставке Юрий Семенович Вовк. — В подразделении, которым я командовал в то время, шли учебные занятия. Неожиданно поступил приказ от вышестоящего командования: быть готовым к встрече Гагарина. Немедленно была создана поисковая группа из 70 человек. В нее вошли лучшие солдаты и офицеры подразделения. В помощь были выделены самолеты и вертолеты. Все с большим вниманием следили за небом. Каждому хотелось первым заметить космонавта… Доклад «Востока» «Заре» навечно записан специальными устройствами: «Сброс главного обтекателя… Вижу Землю… Несколько растут перегрузки…»
Ефрейтор Сопельцов оказался счастливее других. Сначала из-за облака вынырнул огромный черный шар с гигантским парашютом. Он быстро снижался. Рассмотрев его в бинокль, Сопельцов крикнул: «Ура! Гагарин! Я вижу его!»
Когда опускаемый аппарат коснулся земли, вся поисковая группа устремилась к четко обозначеному парашютом месту. Но как ни спешили к капсуле (каждому хотелось первым помочь Гагарину), Юрий Алексеевич опередил всех. Он стоял облокотившись на крышку люка, веселый, жизнерадостный, с приветливой улыбкой на немного уставшем лице.
«А вот и я, земляне! — заговорил он первым и тут же, словно спохватившись, добавил: «Мне нужно немедленно доложить в Москву». Первым, с кем тут же связали по рации Юрия Алексеевича, был Юрий Вовк. Диалог майора и генерала был предельно лаконичен. Говорили два военнослужащих:
— Генерал Вовк слушает.
— Здравия желаю, товарищ генерал. Прошу доложить партии и привительству, что приземление прошло нормально, чувствую себя хорошо, травм и ушибов не имею…
…Долго еще не расходились собравшиеся на весеннем поле люди, хотя Гагарин улетел на вертолете.
Тут же, на месте приземления, врыли огромный столб с табличкой «Не трогать! 12.04.1961 г. 10 часов 55 минут». А через несколько дней здесь уже был сооружен обелиск — символ вечной признательности благодарных землян.
Но задолго до этого памятного для Юрия Семеновича дня начались у него встречи с будущими космонавтами. В далеком 1952 году летчик-истребитель Вовк был послан на курсы усовершенствования пилотов современных машин МиГ-15. Дождавшись своей очереди, полковник Вовк быстро забрался в кабину учебного самолета. Позади сидел проверяющий — тоже полковник. А когда машина приземлилась и учитель похвалил ученика, Юрий Семенович спросил у летчиков фамилию аса.
— Да это Береговой. Хороший летчик, мастер своего дела, — ответили ему.
Спустя три года в штаб подразделения прибыло пополнение. «Новоиспеченные» лейтенанты, выстроившись на плацу, знакомились со своим новым командованием. Юрий Семенович тут же подал команду: «Кто приехал с семьей, два шага вперед!» Четко выйдя из строя, перед ним оказался приятной внешности молодой лейтенант.
— Поздравляю вас! — сказал полковник и вручил летчику ключи от квартиры. Это был Валерий Быковский.
Так судьбе было угодно, чтобы с каждым из трех космонавтов Юрию Семеновичу довелось быть лично знакомым. С Юрием Гагариным он встречался и на ХХІІ съезде партии. Оба были делегатами. Много говорили о памятном дне
12 апреля 1961 года, вспоминали ту незабываемую встречу на земле. А летом 1964 года генерал Вовк лечился в Сочи от старых ран, полученых на фронте. Прогуливаясь с женой по аллеям санатория, они встретились с супругами Быковскими. Узнал Валерий старого командира, крепко по-сыновски обнял его. Так и отдыхали тогда все вчетвером.
А в 1976 году в аеропорту Домодедово встретил Юрий Семенович своего учителя — летчика-космонавта Берегового. Два генерал-лейтенанта вспоминали свою работу на учебном МиГе.
Сейчас ветеран Военно-Воздуш-ных сил генерал-лейтенант авиации Юрий Вовк на заслуженном отдыхе. За свою нелегкую летную работу он был награжден более двадцати раз. Юрий Семенович не считает себя в отставке. Не первый год командует Всесоюзной пионерской игрой «Орленок», директивы для которой получает от своего непосредственного начальника Георгия Берегового».
Цими словами і закінчувалася стаття в газеті «Уральский рабочий».
А від себе я хочу додати: хоч Юрій Семенович доживав віку в Свердловську і помер там 22 лютого 1994 року, та душею і серцем був завжди на рідній Полтавщині. Хочу, щоб про нього знали не тільки уральці, а і земляки-полтавці.
Відійшло в небуття старе покоління, залишивши після себе слід в історії. Саме вони виборювали право на життя для майбутніх поколінь. А ми повинні пам’ятати про них, щоб не соромно було надалі перед своїми нащадками за те безпам’ятство, котре загрожує молоді в наш час.
Пам’ятайте, люди, що
…Дзеркало історії дбайливо
За нами стежить і кладе в архів
Все те, що ми на світі сотворили,
Щоб нас ніхто зламати не посмів.
Алла Проскурня (Вовк)

P. S. Полтавська родина так і залишилась жити в рідному місті. Лише я і доньки Юрія Семеновича живемо поза межами рідної землі. Але всі ми зберігаємо світлу пам’ять про нього. На жаль, прізвище Вовк у нашому роду обірвалося — сини Юрія і Миколи Вовків померли рано, залишивши після себе тільки доньок, а не синів.

Логін:
Пароль:
запам'ятати