У тридцять три роки полтавка Ганна Рафанумезана залишила круглими сиротами трьох доньок. У неї був ще й син, найменший. Але хлопчик помер восьмимісячним, як вважають у родині, з вини медиків. Цієї трагедії Аня не змогла пережити — через нервове потрясіння жінка почала стрімко згасати. Її не стало три роки тому, коли Настуні, найменшій з дівчаток, було всього п’ять років.
«Надю, мені дуже шкода тебе, — зустрів якось сусід Надію Матійченко після похорону. — Як ти одна на старості років будеш справлятися із трьома дітьми? Могла б оформити їх в інтернат, а до тебе вони приходили б тільки на вихідних...».
«От коли у вас свої онуки з’являться, ви їх туди й віддасте. А мої будуть зі мною...», — різко відповіла Надія Костянтинівна.
«Дочка знаходила зятеві не тільки друзів у Полтаві серед африканців, але й роботу для нього на Мадагаскарі підшукала»
— Звичайно, я була проти доччиного заміжжя, — зізнається багатодітна бабуся, поки дівчатка нас не чують. — Коли вона розповіла мені, що зустрічається з чорношкірим хлопцем, я заборонила їй з’являтися з ним у нашім дворі, щоб люди з нас не сміялися. А трохи пізніше Аня поставила мене перед фактом: вони з Мартіном оформили шлюб і переїжджають жити з Харкова, де обоє вчилися, до мене у двокімнатну квартиру.
Всупереч найгіршим очікуванням, зять-мадагаскарець Надії Костянтинівні відразу ж сподобався. І не таким він уже темношкірим виявився, і мамою її з перших днів почав називати, і з домашніми обов’язками легко справлявся — прати любив, готувати. А у дворі всі його стали поважати. Тому що Мартін був дуже культурною вихованою людиною й з усіма привітний. Навіть зараз, коли жінка буває у своєму старому дворі, люди запитують, чи немає новин від нього.
— Появи першої внучки я теж очікувала із тривогою, — продовжує моя співрозмовниця. — Мене мучили думки: як я буду ставитися до цієї дитини. Але як тільки Евелін народилася, сумніви зникли. Я прикипіла до неї всім серцем, і навіть зараз, не бажаючи образити інших онуків, вона — моя найулюбленіша внучка. Мартін теж всю душу вкладав у доню. Ночами, бувало, навіть частіше за Аню вставав до неї, — годував, носив на руках, коли плакала.
Але була в молодій родині одна проблема — Мартін, закінчивши сільськогосподарський вуз, ніде не міг влаштуватися на роботу. Аня продовжувала вчитися на художника в Харкові. І єдиним джерелом доходів для молодої родини була бухгалтерська робота Надії Костянтинівни. Але ж у неї був ще й син, у той час неповнолітній.
— Дочка, дивлячись на моральні страждання чоловіка, намагалася всіляко його підбадьорити. Навіть знаходила йому друзів серед студентів з Африки, аби він міг спілкуватися з ними французькою мовою, — згадує минуле Надія Матійченко. — Їхні друзі, котрі залишилися в Полтаві, дотепер провідують нас із дівчатками. А от Мартін немов крізь землю провалився — уже тринадцять років від нього ні слуху ні духу.
Евеліні було трохи більше року, коли молода родина в пошуках кращої долі відправилася на острів Мадагаскар. На жаль, щастя там не знайшла. Подружжя жило то в одних родичів, то в інших, оскільки свого житла не мало. І, як і раніше, у них не було грошей — знайти роботу в бідній аграрній країні фахівцеві із сільського господарства не вдавалося, а його дружині-іноземці й поготів.
— Мартін виявився непрактичним у життєвих питаннях, — зітхає Надія Костянтинівна. — Аня розповідала, що їй довелося займатися працевлаштуванням чоловіка на його батьківщині. Вона вирішила використовувати його талант музиканта й співака. Адже в Харкові жоден студентський вечір не обходився без участі Мартіна. Він мав надзвичайно красивий голос і прекрасно володів багатьма національними музичними інструментами. Тож дочка вмовила зятя зайнятися організацією вечорів відпочинку для місцевої молоді, сама активно допомагала йому в цьому, будучи вагітною вже другою дитиною. Але народжувати там не ризикнула, повернулася до Полтави.
Ім’я для другої доньки теж вибирав батько. В одному з листів він написав, що хотів би назвати дівчинку Жаслін. Жося, як тепер звертаються близькі й друзі до цієї симпатичної мулаточки, так і не зазнала батьківської ласки — тато ще до її народження раптом перестав відповідати на листи. Де він і що з ним, ніхто не знає дотепер.
«Я зовсім, було, упала духом, коли Ігор Кондратюк повідомив, що «добре» журі завалило всіх учасників, які виступали переді мною»
— Ось тато дівчаток, — порившись у темному прикомірку, дістає звідти портрет гарного темношкірого чоловіка наймолодша із сестер дев’ятирічна Настя. — А це мамин автопортрет, — ставить поруч ще одну картину. — Вона малювала сама себе, дивлячись у дзеркало. І оці картини, що в нас на стінах висять, теж її роботи. Правда, гарні?
— Дуже гарні! — захоплююся. — Вона їх продавала?
— Ні, — відповідає Надія Костянтинівна. — Писала для душі. Працювала не за фахом на заводі, одержувала за це копійки, однак своїм талантом не торгувала. Така активна, непосидюча була, але, як багато творчих натур, непрактична. Щоб Аня могла заробити собі хоча б декретні відпускні, я вмовила свого директора оформити її прибиральницею. То вона пил витирала по кабінетах, а я підлоги мила після основної роботи...
Ганна залишалася заміжньою жінкою без чоловіка. Пошуки Мартіна виявилися безуспішними, і через якийсь час у її житті з’явився інший чоловік. Однак він теж зник, як тільки народилася Настя. Забрав маму з малям з пологового будинку, і на цьому його участь у житті дівчинки закінчилася. Навіть своє прізвище не захотів дати дитині. Тому Настя носить незвичне для її слов’янської зовнішності мадагаскарське прізвище.
Третя спроба Ганни знайти своє жіноче щастя закінчилася й зовсім трагічно. Смерть маленького сина стала… початком смерті для неї самої.
Усе, що могли залишити дітям їхні батьки, — це талант. Всі три полтавські Рафанумезани — надзвичайно обдаровані дівчатка. У них не сім’я, а цілий музичний оркестр. Зібравшись нарешті під вечір всі гуртом, сестрички по черзі починають грати кожна на своєму музичному інструменті. Настя складає маленьку флейту, щоб я послухала тільки що вивчену нею «Перепелицю». Бере за душу старенька скрипка в руках тринадцятилітньої Жаслін. А п’ятнадцятирічна Евелін підносить до губ строгий чорний кларнет...
Евелін — найтитулованіша і найзнаменитіша із сестер. Окрім кларнета, вона освоїла вже й електрогітару. Крім того, серйозно займається вокалом, грає в самодіяльному театрі, малює. А після участі у відбірковому турі народного конкурсу «Україна має талант», що був показаний телеканалом СТБ 19 березня, у неї з’явилася маса шанувальників. Тепер щодня юна артистка одержує десятки електронних листів із захопленими відгуками. Один юнак, висловлюючи свої почуття, пише віршами. «Це приємно, але втомлює — я не маю часу відповідати кожному», — зізнається Ліна.
За підсумками трьох відбіркових турів Евелін Рафанумезана ввійшла до півсотні кращих учасників конкурсу (на жаль, Жаслін, яка теж брала в ньому участь, далі не пройшла). Пісня «Не йди!» української співачки Гайтани, у жилах якої також тече африканська кров, принесла учениці Полтавської середньої школи №4 величезний успіх. Ледь дівчинка взяла перші акорди пісні, зал буквально вибухнув оплесками. Її сильний чистий голос передавав справжні емоції, тому зал співав і плакав разом з її душею.
— Я могла б і краще, якби мені додалося хоча б трохи впевненості на сцені, — говорить Евелін. — По-перше, перехвилювалася за лаштунками, години три очікуючи своєї черги. Добре, психолог підказала, як позбутися тремтіння в колінах. По-друге, голова журі Ігор Кондратюк, тільки-но я з’явилася перед журі, «заспокоїв» тим, що ще нікому переді мною не вдалося пройти конкурс.
«Ось кого потрібно на «Євробачення»! Справжній талант! Без усяких там «примочок» і грошей» — відразу з’явилися схвальні відгуки в Інтернеті на виступ Евелін. А на дзвінки й SMS з поздоровленнями вона ледь встигала відповідати.
— Мене навіть на вулиці почали вже пізнавати, — сором’язливо посміхається чорноока красуня з пишним довгим волоссям. —Люди говорять, що вболіватимуть за мене й далі. Моєю наступною конкурсною піснею будуть «Чорнобривці».
На жаль, найближчим часом професійно вчитися вокалу Евелін не зможе — бабуся боїться відпускати її в інше місто в такому юному віці, а в Полтавському музичному училищі немає відповідного відділення. Залишається тільки кларнет.
— Хочеш виграти мільйон гривень? — запитую дівчинку.
— Ні, що ви! Бабуся говорить, нам гроші не потрібні. Не заради них я беру участь у конкурсі. Моя ціль — показати себе й потрапити до десятки кращих. Подивившись виступи інших, я переконалася, що найрізноманітніших талантів в Україні дуже багато. Особисто мене вразила жінка-«пластилін». Як вона «викручує» своє тіло, не збагну.
Ще Евелін незрозуміло, як можна захоплюватися лише математикою. У той вечір, коли ми зустрічалися, дирекція школи попросила її виступити перед переможцями обласної олімпіади з цього предмета, які приїхали до Полтави з Кіровоградської області. «Такі розумні хлопці, але мені їх так шкода, — ділилася вона своїми враженнями, повернувшись додому. — Ми з подружками запитуємо їх: «Чим ви займаєтеся у вільний час?», а вони відповідають: «Фізику вчимо». У них зовсім немає особистого життя. Завтра їм хоч місця відпочинку в Полтаві покажемо...».
«У нашому старому приватному будинку просторо, ось тільки ні газу, ні води в нас немає»
Насправді, ні в кого із сестричок-сиріт вільного часу теж немає. Жаслін розповідає, що в понеділок після уроків вона, наприклад, вчиться грати на фортепіано й вивчає історію мистецтва, у вівторок у неї заняття по класу скрипки, у четвер і в суботу ходить у театральну студію, у п’ятницю — на сольфеджіо й знову на скрипку. Тільки в середу ніяких додаткових навантажень. Тому цей день вона відводить на підготовку до уроків наперед.
— Щонеділі ми ходимо до церкви, — доповнює Жосю Настя — дівчинка з величезними білими бантами у двох кісках. Вона, як і старші сестрички, ладна записатися ще в кілька гуртків — їй все цікаво. Однак бабуся просить зосередитися на чомусь одному. Тим паче, що обдаровану дівчинку Мала академія мистецтв готує до участі на наступний рік в обласному конкурсі талантів «Юний віртуоз» (у ньому, до речі, двічі успішно виступала й Ліна), і потрібно серйозно трудитися. Те, що Настю взяли в ансамбль флейтистів, у якому вона зараз найменша, уже багато про що говорить.
— А я дуже хочу на спортивні танці записатися, але це коштує вісімдесят гривень на місяць. Бабуся точно не зможе оплатити, — засмучено зітхає Жаслін, сидячи за комп’ютером.
— Так, спонсора в нас немає. Звичайно, дитячі захоплення обходяться мені дуже дорого. Уроки вокалу для старших — по 120 гривень, театральні студії — по сто, та ще заняття на електрогітарі для Евелін стільки ж, — підраховує бабуся. — І практично кожний інструмент треба купити за свої гроші: флейта — 150 обійшлася, кларнет — півтори тисячі... Я не говорю вже про ціни на вбрання! А вони ж дівчата в мене перебірливі! «Ця сукня під мою пісню не підходить!» — заявляє Евелін, усього двічі одягнувши її. Шукаємо нову, просимо продавців про знижки... Звісно, багато чого від старших переходить молодшим. Жося вже доганяє по комплекції Ліну, тому можуть мінятися одягом. Хоча відразу починають сперечатися через це — просто тому, що в один і той же момент обом потрібна та сама річ. Але я завжди одягаю своїх внучок, як лялечок. На чомусь заощаджу, собі чогось не куплю, а їм відмовити не можу.
— І ви говорите, що вам не потрібний мільйон?
— Навіщо так багато? Нам би тільки веранду добудувати цього літа. Ви ж бачите, живемо ми в старому приватному будинку, що дістався мені в спадщину від покійної свекрухи. Квартиру зі зручностями залишила синові, у нього теж дитина росте, а нам тут просторіше, хоча тут зручностей ніяких. Ні газ не підведений, ні зливу немає. Тому в нас немає ні ванни, ні туалету, і автоматичної пральної машини не можна встановити. Одне слово, умови спартанські. Але найголовніше — ми всі разом, і діти в мене просто чудові.
Чим далі, тим більше дівчатка усвідомлюють ціну своїх життєвих втрат. Звичайно, найбільше материнського тепла потребує Настя. Я відчуваю це по тому, як вона намагається пригорнутися до мене при кожній нагоді, з якою ніжністю дивиться на мамин портрет, що його недавно намалювала Евелін, і як голосно заявляє про те, що більше за всіх любить свою бабусю. Старші самі вже почали розшукувати свого батька через Інтернет. Адже їм так хочеться, щоб тато пишався їхніми успіхами! Та й не на фото чи портреті побачити його хочеться... На жаль, ніяких зачіпок.
— А я знову боюся, — витирає вологі очі Надія Костянтинівна. — Раптом з’явиться Мартін і заявить про своє право на доньок? Тоді держава перестане виплачувати їм матеріальну сирітську допомогу. Зараз лише завдяки цій підтримці вони можуть розвивати свої таланти. Він же не зможе їх забезпечити... Хоча зла я на нього не тримаю. І розумію, що дітям батька ніхто не замінить.
