Якщо спробувати на секунду абстрагуватися від головної новини, події, катастрофи не лише поточного 2022-го року, а всього 21 століття, і подумати про сьогодення та майбутнє нашої маленької батьківщини, то...
...То нічого не вийде. Як не крути, як не абстрагуйся, як не будуй своє маленьке, унікальне «завтра», то війна все одно знайде в ньому місце. Звичайно, якщо ти українець, тут живеш і не збираєшся покидати свою Батьківщину.
Та все ж...
Якщо згадувати головні події нашого маленького містечкового життя, то на думку приходить передусім чехарда, шарпанина, катавасія, що відбувається в місцевих коридорах влади.
Безумовно, люди, які не зовсім зачинилися за стінами власного будинку, спостерігають за тим, як щомісячно міняються керівники в громаді, і розуміють, що за всім цим стоять якісь підкилимні ігри, політичні й бізнесові «договорняки».
Більшість із таких спостерігачів, м’яко кажучи, не проявляють позитивних емоцій від того, що відбувається в Кобеляках. Загальний лейтмотив — на фронті гинуть солдати, а в Кобеляках ніяк не поділять владу.
Між іншим, таке відбувається не лише в Кобеляках. Постійна боротьба за владу, можливо, не така відкрита, йде у Біликах і багатьох інших великих чи малих громадах України.
Більше того, у ЗМІ ми бачимо і постійну, часто дуже жорстку критику навіть центральної виконавчої влади, включно із Президентом.
Здавалось би, війна і в ній немає місця для боротьби за владу, всі повинні об’єднатися і бути одностайними.
От і постає майже філософське питання — що краще, одностайність чи постійна боротьба?
Хоча відповідь на це питання очевидна. Якщо ми живемо в демократичному суспільстві, якщо прагнемо розвиватися, то боротьба, зміни, як основні постулати діалектики, будуть продовжуватися.
Дехто із людей уже зараз наївно думає, що після нашої спільної Перемоги щось зміниться. І у владу прийдуть бездоганні люди. Прийдуть фронтовики, прийдуть волонтери, тобто владу візьмуть у свої руки люди, які дійсно думали не лише про себе, які жертвували. Жертвували часом, матеріальними цінностями, своїм благополуччям, інколи — здоров’ям.
Думки, безумовно, хороші, щирі. І ця мрія навіть справдиться, але рівно на половину.
Після війни зміни у владі України на всіх рівнях таки відбудуться. І прийдуть нові люди. У тому числі і ті, хто воював, і ті, хто волонтерив.
Але не потрібно сподіватися на те, що все і одразу кардинально зміниться. Ну, по-перше, у владу підуть далеко не всі. Більше того, у мене особисто немає жодного сумніву, що найдостойніші у владу не прийдуть.
Є такий вислів: «Найбільш достойними у владі є люди, для яких вона є тягарем». І достойні, підготовлені, розумні й порядні чітко усвідомлюють, що влада для них буде тягарем. І далеко не кожен знайде в собі сили, щоб піти в політику, піти у владу. Адже вони розуміють, із чим доведеться зіткнутися. А зіткнутися доведеться із тим, що більшість обіцянок не будуть виконані, що доведеться брати участь у «договорняках», причому, йти на компроміс із людьми, з якими в нормальних умовах «на одному гектарі не сядеш». А це — тягар. Тягар для розуму і совісті. І тому дуже багато, якщо не всі достойні, у владу не підуть. Або волею часу, умов, спокус і необхідності в компромісах зміняться.
Хтось скаже: «Ні, так не буде, війна все змінила». У такому разі нагадаю, що людство пережило тисячі війн, мільйони змін влади. Але як було недосконалим, так і залишилося.
Чи нинішню владу в тих же Кобеляках неможливо змінити на краще? Та можливо, звичайно. І це зовсім не складно.
Але пригадайте, будь-ласка, коли ви востаннє пробували впливати на місцевих чиновників і депутатів. Наголошую – процес голосування не зараховується!
Але не потрібно сприймати цей текст, як зайвий привід для песимізму. Він написаний виключно для того,щоб той, хто хоче діяти, діяв уже сьогодні, а не чекав на Перемогу. А ще для того, аби люди не тішили себе зайвими ілюзіями. Адже якщо немає ілюзій, то не буде й розчарування.
