Питання, винесене в заголовок у світлі подій, які протягом останніх кількох місяців відбуваються на території Кобеляцької громади, вже навіть втрачає статус риторичного.
Зараз ми спостерігаємо за тим, як нинішня міська влада не продовжує контракти із керівниками, які протягом десятиліть займали високі, як для Кобеляк, посади в різних структурах.
І з певним жалем можна констатувати, що згаданий процес проходить досить болісно. У всякому разі для людей, яких фактично звільняють.
Не знаю, можливо, нинішня міська влада під час процедури порушує якісь етичні стандарти. Хоча квіти для вручення пенсіонерам бачу, вдячні промови, за словами посадовців, теж нібито готують. Але зворушливого прощання не відбувається.
У коментарях у соцмережах теж звучать різні думки. Як на мене, більшість за те, щоб керівники-пенсіонери залишалися на своїх посадах.
Вставлю і свої «п’ять копійок» у цю дискусію. Хоча, відверто кажучи, вона, та дискусія, нічого не змінить. Адже міська влада не порушує законодавство.
І, якщо бути зовсім відвертим, то я в даному питанні — на боці міської влади. Адже якщо залишати на посадах мудрих пенсіонерів, а мудрість, як на мене, — це просто кількість накопичених за життя помилок, то місце для молодших не звільниться ніколи.
Звичайно, молодість — це перевага, яка швидко закінчується. Але молодші — завжди кращі. Ні? Знаю і чую протягом усього свого життя, що молодь і така, і сяка, що таких поганих ще не було. Думаю, ви теж чуєте такі розмови.
Але тоді виникає закономірне запитання. Якщо молодь із покоління в покоління стає все гіршою, то чому людство розвивається? Чому воно й до цього моменту ще не зникло із планети Земля?
Як на мене, відповідь очевидна. Молоді — завжди кращі. Таким є закон Природи.
У зв’язку із цією тезою згадаю епізод із роману Бруно Ясенського «Людина змінює шкіру».
Там до одного із старійшин Аулу десь в горах прийшли люди за порадою. А він їм відповів притчею. Цитую майже дослівно, хоча й читав цей роман десятиліття тому:
«Мозок людини розділений на чотири частини. Протягом першого десятиліття життя заповнюється одна частина. Протягом другого — друга. І так далі. За сорок років мозок заповнюється на всі сто відсотків. А потім починає порожніти із такою ж швидкістю, як заповнювався. За перші 10 років після сорока — на одну четвертинку, потім — на наступну. І у вісімдесят він порожніє. От ви прийшли до мене питати поради. А мені вже сто років».
Це не я сказав, а письменник Бруно Ясенський.
І ще одне запитання не дає спокою. А чому раніше люди, які досягли пенсійного віку, йшли із посад спокійно? І чому зараз прості трудяги буквально мріють про те, як дожити до пенсії і не ходити на роботу? А керівники — ні.
Як на мене, всі ми у свій час повинні будемо звільнити місце для інших. І ставитися до цього потрібно, як до смерті. Це — неминуче. До цього потрібно готуватися. І приймати із честю.
А демонстративні скандали... А що вони змінять? Ну, поскандальте зі Смертю...
Вибачте, можливо, написав трішки жорстко. Але хіба це не є законом Життя і Смерті?
