Днями в соцмережі Фейсбук з’явився допис від імені прес-служби однієї з бойових частин Збройних Сил України. У ньому мова йде про нашу землячку, знану в Кобеляках Ірину Бабич
«Війна різна — тут і кров, смерть, гіркота, а поряд — радість від маленьких перемог і надія. Надія завжди є», — говорить медична сестра Ірина, прибираючи в кареті «швидкої». — Після виїзду в нас завжди то рукавички валяються на підлозі, то упаковки від препаратів розкидані».
Екіпаж Ірини щойно приїхав з госпіталю, куди вони возили пораненого. І тепер вони знову в режимі очікування.
«Сподіваюся, сьогодні день пройде тихо і вже не буде викликів, значить ніхто не постраждає, — говорить Ірина. — Для мене найважчий час в дорозі, коли везеш пораненого. Здається, час тягнеться занадто довго, у голові одні думки: «Тільки б встигнути, тільки б довезти!». І нам майже завжди вдається вчасно дістатися госпіталю. У моєму екіпажі досвідчений хірург, тож нам вдається стабілізувати та «тримати» пацієнта до самого моменту, коли лікарям у госпіталі передаємо».
Ірина говорить, що вона все життя пропрацювала медичною сестрою на Полтавщині, звідти в неї і позивний — «Полтава».
«Мій шлях на війну почався на Майдані. Ще тоді приїхала в столицю і там добровільно допомагала пораненим. Ну а коли почалася війна, то теж не змогла всидіти вдома. Мої рідні мене розуміють, ось син мій теж прийшов добровольцем — працює водієм на «швидкій», — говорить «Полтава».
За її словами, війна змінилася з 2014 року — стала інтенсивнішою, жорсткішою: «Якщо раніше були переважно кульові поранення, то зараз осколкові, вони самі по собі небезпечніші, бо від одного снаряду розлітаються десятки уламків. …Я дуже хочу, щоб ми якомога скоріше перемогли».
Попри дуже важку роботу військового медика, Ірина постійно посміхається. На війні вчишся абстрагуватися, щоб бути стійким і витримувати будь-які випробування.
«Нам не можна розкисати, бо від нашої зібраності залежать життя!», — посміхається Ірина.
Вперед до Нашої Перемоги!
