Днями згадав, що вже більше року не спілкувався із жодним російськопідданим. А згадавши, задумався над основною різницею, на мій суб’єктивний погляд, між нами і ними.
Як на мене, то є дві головні відмінності.
Відмінність перша — страх. Дуже добре пригадую, як на далекій Шрі-Ланці чи більш близьких Канарських островах спілкувався із росіянами, яких можна назвати більш-менш адекватними. Адекватними в тому плані, що їм, на відміну від більшості їх співгромадян, далеко не все подобалося в рашці.
Добре пам’ятаю, що слова «путін» і «фсб» викликали в людей непідробний страх. Як тільки лунали ці слова, як співрозмовники миттєво переходили на шепіт і оглядалися. Нам, українцям, це було смішно. Адже українці не те що за далеким «закордоном», а навіть тут, вдома, нікого і нічого не боячись, критикували і свого Президента, і головну спецслужбу країни.
А ті росіяни, яких важко назвати адекватними, в один голос співали оди своєму єдиному і завжди та в усьому правому президенту. Мовляв, він все знає, все вміє і все повирішує.
Це друга основна відмінність — віра в єдиного і непогрішимого, всесильного і всезнаючого «батюшку-царя». Погодьтеся, що в українців цього немає. Навіть в умовах війни та справжньої необхідності в згуртованості важко уявити, щоб українці вибрали собі якимось символом, тим більше — ідолом, живу людину. Нехай і Президента. Адже в нас і зараз, як були, так і залишаються, як ярі прихильники, так і противники тих же Порошенка чи Зеленського. Інколи до смішного доходить, коли люди й до сьогодні завзято доводять іншим, що навіть у війні винні чи то Петро Олексійович, чи Володимир Олександрович. Хоча винуватець війни має зовсім інші ініціали.
Але... Але знаєте, що примушує задумуватися і не горлати, що ми, українці, однозначно кращі за кацапів? Так, кращі. І зовсім не такі, як вони, раби, але... Але ж серед тих неадекватних рабсіян є сотні тисяч вчорашніх українців. Вони народилися і виросли тут. А потім, у силу різних обставин, потрапили туди - в рабсію. І практично всі змінилися. І стали вірнопідданими боягузами.
Тобто, теоретично, можемо змінитися і ми. І теж перетворитися із нації хліборобів-воїнів у націю покірних рабів. Згадайте ту ж війну в Афганістані. Тоді і в Україні ніхто не протестував. А учасників тієї війни вшановують і до сьогодні. Хоча та війна була нічим не кращою і аж ніяк не справедливішою за сьогоднішню. Ні, помилуй Боже, нічого не маю проти тих позавчорашніх солдатів, моїх ровесників, які з волі дурнуватих комуністів потрапили в Афганські гори. Але ж факти і аналогії, які вони викликають, — річ уперта.
І нагадувати про них, розуміти їх і робити висновки потрібно завжди.
А коли закінчиться ця війна, у жодному разі не повторювати чужі лозунги типу «дєдиваявалі» і «можемпавтаріть». Адже ми — не кацапи. Ми — не «адіннарот».
