Ідея цієї редакційної статті прийшла в голову під час чергової ранкової пробіжки.
Уже з десяток років автор статті намагається більш-менш регулярно займатися фізкультурою, зокрема – бігати вранці або, якщо обставини не дозволяють, то вдень.
А біг у невисокому темпі на довгу дистанцію є своєрідною формою медитації. Дуже корисно не лише для серця, а й для мозку.
І от протягом всіх цих десяти, а можливо і більше, років навколо стадіону на Солонцях бігають, читай, медитують, одиниці. У основному — автор. У кращому випадку — моя сім'я.
І от, під час монотонного та повільного бігу дуже добре споглядати за навколишнім світом. Він, цей світ, за десять років практично не змінився. Ну, хіба додалися чи, навпаки, зникли деякі деталі.
Думаю, що так само і з людьми. Вони теж практично не міняються. Адже це таки дуже складно − змінитися. По собі знаю. Та й древні мудреці про це говорили.
У 2023 році в пробіжках стала брати участь і наша домашня улюблениця — французький бульдог Буся.
Буся, як стало зрозуміло, бігати не дуже любить. У всякому разі, більше двох кілометрів у швидкому темпі долати категорично відмовляється. Але моменту пробіжки бульдожка чекає із нетерпінням. І бажання вибігати на солонцівський стадіон у Кобеляках у неї прогресує. У кінці статті розповім, чому.
І от, під час цих пробіжок і вирішив написати статтю, присвячену двом подіям, які чи то сколихнули, чи недоколихнули Кобеляки.
Подія перша. Представлення нового директора в ліцеї № 2. Редакція «ЕХО» виставила двохвилинне відео, на якому зафіксований виступ працівника школи Таміли Шарої-Махно.
Таміла Віталіївна у своєму виступі дорікає міській владі за неправильне, на її думку, призначення директора.
Відео ми оперативно виставили. І почалося. Ой, що почалося. Наш адмін стверджує, що кількість переглядів та коментарів у соцмережах Фейсбук та Інстаграм побила наші колишні рекорди. Здається, те відео подивилися всі кобелячани.
Автор статті сам став свідком наступної картини. Йду із свого городу. Назустріч троє хлопців, явно шкільного віку. І один із них голосно цитує:
— Товариші, товариші, та ви ж телята!
А наш адмін запропонував подарувати Тамілі Віталіївні шоколадку за створення «хайпової» новини.
Більшість коментаторів під відео у всіх соцмережах гаряче підтримали вчительку. Мовляв, і школі капець, а була ж краща в районі, і ганьба, і Тамілу Віталіївну в директори.
У нас в редакції з цього приводу навіть невеличка дискусія виникла. Зокрема, автор цієї статті висловив свою суб’єктивну думку, сказавши, що весь отой хайп, ґвалт і галас навколо відео виїденого яйця не вартують.
На що один «ехівський» співробітник зауважив, що проблема таки важлива і галас здійнявся не даремно. За його словами, ніхто не хотів би працювати під керівництвом (цитата): «некомпетентної особи».
Дозволю тут собі скептично усміхнутися. Мені протягом уже майже шести десятків років життя працювати під керівництвом дебілів не довелося. Пощастило. А ось служити і вчитися довелося при різних людях. До цього часу пам’ятаю, як один директор школи примушував вчителів та дітей стирати слово «Рай», написане в грі в «класики». Пам’ятаєте ж? Квадратики на асфальті, і дітки в них скачуть. І доскакати потрібно до такої собі хмаринки із написом «Рай». Те слово стирали і писали «Космос». Бо Бога ж, як і Раю, тоді не було.
Добре пам’ятаю, як в інституті цілий ректор ганявся за студентами в джинсах. Пам’ятаю, як нещасного студента з бідної сім'ї, який прийшов на лекції в єдиних у нього чоботях-дутіках, примусили розпорювати штанини, щоб вони були поверх взуття. Бо заправляти штанини в чоботи — то не педагогічно. А скільки іншого, не менш дебільного, доводилося побачити і пережити. Ну а якщо згадувати армію, то тут ціле оповідання писати потрібно.
Але в завданні питається: ну і що? А нічого! Нічого із навколишнього дебілізму не заважало жити, вчитися і насолоджуватися молодістю, здоров’ям та іншими принадами буття.
Ну, а тепер давайте спробуємо відсторонитися від емоцій і проаналізувати те, що відбулося в ліцеї.
Виступила педагог. Розкритикувала міську владу. Цілком можливо, що в дечому справедливо. Так, можна було й конкурс провести. Так, викликає обурення можливе призначення на посаду через приятельські стосунки. Кумівство не є позитивним явищем.
Але все інше... Мене, приміром, дуже здивувала теза, яка є ледве не основною у коментарях. Мовляв, ліцей №2 був кращим навчальним закладом району. А за якими критеріями, дозвольте запитати? Впевнений, що керівництво усіх інших кобеляцьких ліцеїв не погодиться із тим, що школа №2 була і є найкращою. А для мене особисто, взагалі найкращою є школа №3. Тому що я там вчився.
А чи буде Поліна Тараненко поганим директором — це взагалі більше, аніж риторичне запитання. Можна допустити, що вона була не найкращою вчителькою. Але директор — то зовсім інша робота. Тому висновки про її профпридатність робити передчасно.
І від того, яким вона буде директором, у житті більшості кобелячан не зміниться абсолютно нічого.
Але, на мою, знову ж, суб’єктивну, навіяну бігом, думку, головне зовсім не це. У Кобеляках що, більших, важливіших проблем не існує?
Місто — на порозі чергового сміттєвого колапсу. Змінилася влада, але хоча б окреслених варіантів вирішення дійсно дуже серйозної проблеми поки що не видно і не чути.
А в разі, якщо проблема зі сміттям у найближчі кілька місяців вирішена не буде, то по вулицях Кобеляк побіжать пацюки, а оте лелеще в лісі загориться.
Але, судячи з реакції в соцмережах, проблема екологічної катастрофи хвилює людей набагато менше, аніж особа нового директора школи чи емоції педагога.
А знаєте, чому? Знову ж, зважуся висловити свою особисту, можливо для багатьох незручну чи навіть крамольну думку. А тому що «обсмоктувати» скандальну ситуацію в школі набагато легше і зручніше, аніж думати, а головне − діяти. Робити ж нічого не потрібно. Написав кілька речень, обізвав кого, як хотів, і все. Із почуттям виконаного обов’язку можна йти спати. Емоції вихлюпнулися.
А проблема відходів − це вже серйозно. Потрібно ж і заплатити за вивіз, і почати сортувати, і компостну яму викопати. Одним словом, виконати дії більш складні і енерговитратні, аніж набір кількох слів на клавіатурі комп’ютера. І одними емоціями тут не обмежишся. Тут ще й думати потрібно, і діяти самостійно, зусиль якихось докласти.
А воно ж — важко і незручно. Приблизно, як зробити зусилля і почати бігати.
Так було, є і буде. Світ мало змінюється. А люди в ньому — ще менше.
... І от біжу я по рідних Кобеляках і бачу, що в одній детальці світ навколо таки трішки змінився. У якій? А брудніший він став. Сміття на вулицях побільшало.
... До речі, бульдогу Бусі цей факт подобається. Ну дуже вона любить у смітті порпатися. Пробуємо відучати. Важко. Але думаю, все вийде.
