У тому, що в Україні буде свій унікальний, єдиний, неповторний день Перемоги, сумнівів немає. Але є сумніви в тому, що він не стане сліпою калькою отого «побєдобєсія», котре нині переживає сусідня держава-агресор. А небезпека така існує.
Десь «за порєбріком» все застигло в якомусь кошмарному сні. Знову виступає фюрер. Знову демонстрація знарядь вбивства. І знову внуки та правнуки святкують те, чого їх діди і прадіди не святкували.
Та Бог із ними, із тими нещасними та їх фюрером. Нам потрібно на себе дивитися і про своє думати. Для того, щоб не стати такими, як вони, не стати орками, а залишатися людьми. А небезпека деградації існує. Вона існувала та існуватиме завжди там, де є люди, є держава, є панівна ідеологія.
Давайте згадаємо. Зовсім недавно це було. Десь на початку 90-х. Кобеляки. Білики. Нові Санжари. Царичанка. Ледве не на кожному другому автомобілі колорадська стрічка. Колорадські стрічечки на значках і петлицях. Спогади про «подвиги дєдов». Ну було ж таке? І стрічечки ті чіпляли люди з вищою освітою, не обділені інтелектом.
Пам’ятаю, як у ті дні витратив кілька годин часу, перечитуючи більш-менш серйозні публікації на тему історії отієї злощасної георгіївської стрічки. А потім розповідав людям, які їх носили, про те, що та символіка має дуже віддалене відношення до Другої світової війни.
Це зараз практично всім стало зрозуміло, що і колорадські стрічечки, і походи із фото загиблих людей на держачках є класичною суггестивною технологією. Маніпуляцією масовою свідомістю.
А тоді?
Та головне не це. Головне, що буде завтра. Після нашої Перемоги.
Якщо теж «не забудем, не пробачим», то.... То чим ми завтрашні будемо відрізнятися від сьогоднішніх орків?
Розумію, що сьогодні, у дні війни, в дні, коли щодня гинуть сотні українців, коли пішли із життя десятки наших земляків, дуже важко, майже неможливо мислити іншими слоганами, аніж «не забудемо і не пробачимо». Але це — сьогодні. А потрібно ж думати і про завтра.
І якщо не забувати, то пробачити...
У всякому разі, усі світові релігії про це говорять.
