Днями мав дискусію із давнім товаришем. Він чи то жартома, чи серйозно дорікнув:
— Навіщо ти живеш у своєму шаленому ритмі? Навіщо тобі вирощувати ту ягоду? (від автора: суницю і лохину). Ти ж за роботою літа не бачиш! Невже грошей не вистачає?
Дійсно, а навіщо? Грошей вистачає. Усе в житті для того, щоб почувати себе щасливим, є. То навіщо зайві клопоти, робота, витрачені нерви?
Товариш продовжив:
— Ну купиш ти нову машину. Хіба в цьому щастя? Ну поїдеш знову кудись за океан подорожувати... Так усе це можна по Інтернету побачити, не виходячи з дому. Та й не випустять зараз із України. Війна ж...
Ну війна закінчиться. А все інше... Нібито все й правильно. Немає в грошах щастя. Тим більше — у новій машині чи будинку. У можливості подорожувати... На мій погляд, велике задоволення в цьому є.
Так, дійсно, зараз за допомогою Інтернету можна, не виходячи із дому, працювати, їсти, пити, подорожувати. Ба, навіть спарюватися.
До речі, ці можливості мене особисто навіть трішки лякають. Надто ж швидко віртуальна реальність замінює справжню. І вже поряд у Кобеляках бачу людей, які ніколи не гладили живу корову чи навіть кота. Бачу і розмовляю із тими, хто захоплюється красотами Зміїної гори, що поряд із Лучками, навіть не намагаючись туди поїхати особисто. А навіщо? У Інтернеті ж можна подивитися. Там і ферми тваринницькі є. І котика можна завести. І собачку. А з живими, тими, яких одні люди викинули, а інші виходжують, нехай такі, як Філоненко, мучаться. А ми в Тіктоці посидимо.
І от що відповісти на такі закиди? Хто правий?
Напевне — ніхто. А істина, як завжди, знаходиться посередині. А цьому світу, який насправді є досконалим, потрібні всі ми. Ми із своїми персональними мінусами. Одні світу білого не бачать за роботою, інші — не знають, куди себе подіти від нудьги, і добами бавляться в реальне життя в Інтернеті.
Але й перші, і другі потрібні. Вони доповнюють один одного. А з їх недосконалості, із їх мінусів складається ідеальний світ.
Хоча й він, цей світ, теж не ідеальний, доки в ньому є місце війнам.
