Воістину Воскрес!
Тим паче, що цього року в часі збіглося святкування Великодня у всіх християнських конфесій. Для України він ознаменувався двома визначними подіями: у пасхальну ніч до нашої країни з Єрусалима привезли чудотворну ікону Віфлеємської Божої матері («Богородиці усміхненої», якій моляться про дарування дітей та родинне благополуччя) та Благодатний вогонь, запалений у Храмі Гроба Господнього.
Минулої неділі у свято Воскресіння Христового Єрусалимський вогонь уже втретє привезли й до Полтави. Божественне полум'я, що займається у Храмі Гроба Господнього у Єрусалимі лише раз на рік і саме напередодні православного Великодня, цього року зійшло у Велику суботу о 14 годині за місцевим часом. Сталося це після натхненних і проникливих молитов патріарха єрусалимського Теофіла. Він після традиційного обшуку (Благодатний вогонь має зійти без людської участі та застосування технічних засобів), зайшов зранку у каплицю, збудовану над мармуровим ложем, де лежало тіло розіп'ятого Христа (Кувуклію). До цього всі запалені свічки та лампади із самого Храму Гроба Господнього винесли, а в Кувуклії залишили незасвічену лампаду з олією та 33 свічки, які символізують вік Спасителя. Приміщення опечатали. А православний патріарх молився там на самоті. До речі, камера українських телевізійників зафіксувала символічний знак — незадовго до сходження Святого вогню у Храм Гроба Господня залетів білий голуб, який у християн є символом Духа Святого. А за мить сніп світла, що зійшов у каплицю через отвір в куполі, запалив лампаду, і патріарх Єрусалимський вийшов із каплиці, несучи у руках два снопи палаючих свічок. І почав роздавати полум'я присутнім прочанам. Віруючі умивалися Святим вогнем, який у перші хвилини після сходження не обпікає шкіру.
А до України Благодатний вогонь привезли увечері спеціальним авіарейсом. У Свято-Успенській Києво-Печерській лаврі в резиденції митрополита Київського і всієї України, Блаженнійшого Володимира Єрусалимський вогонь прибув лише об 23-ій годині. Тож до Полтави монахи Лубенського Спасо-Преображенського Мгарського монастиря Святий вогонь привезли ближче до ранку неділі — після 3-ї години, коли вже закінчилася Великодня Божественна літургія. Свята це аж ніяк не зіпсувало. Хоча такого яскравого видовища, як торік, прихожанам полтавських храмів не вдалося побачити. Наприклад, у головному кафедральному храмі міста — Свято-Макаріївському соборі — торік перед тим, як занести Благодатний вогонь, загасили світло. І храм осяяли два смолоскипи Єрусалимського вогню, від котрого запалювали свої свічки прихожани — за якусь мить храм спалахнув живим благодатним вогнем, що поєднав вірян у молитві, сповненій віри, надії та любові…
І цього року з такою ж щирою молитвою полтавці під час Великодньої Божественної літургії зверталися до Господа, славлячи Його Воскресіння. У тому ж таки головному кафедральному храмі Полтави всі бажаючі послухати урочисту святкову службу не змогли поміститися — городяни йшли до храму з 9-ї вечора. І всю службу навколо собору «живим кільцем» стояли ті прихожани, котрі не змогли потрапити всередину, проте хотіли почути з вуст архієпископа Полтавського і Миргородського Филипа радісну звістку про те, що Христос Воскрес! Про це він тричі сповістив опівночі під акомпанемент великоднього благовісту церковних дзвонів. І тричі віряни відповідали: «Воістину Воскрес!»…
Освячувати великодні кошики в храмах міста почали ще у суботу у другій половині дня. Тривало освячення майже до обіду самого Великодня. Проте найбільше люду зібралося на освячення саме у Великодню ніч. У кошики з лози, прикриті вишиваними рушниками, полтавські віряни клали традиційні паску, домашню ковбаску, що символізує добробут, писанки та яйця — символ землі. А ще — сіль, як символ мудрості та корінь хрону, що уособлює терпіння Христа. Дехто клав до кошиків ще й пляшку червоного вина. Хоча були й такі, в чиїх кошиках можна було знайти ледь не пів продуктового супермаркету та наїдки, котрі не мають жодного відношення до Великодня, — дорогі делікатеси та пляшки з класичною «оковитою», так і з імпортними алкогольними напоями.
— Не так вже й важливо, коли цього дня будуть освячені великодні страви, — говорить архімандрит Філарет. — Немає міри святості страв, всі вони — благословенні. Зате є певна зручність для вірян: можуть освятити паску в суботу до вечірньої служби, залишити кошик удома і йти на Великодню літургію. З іншого боку, Великдень — це не лише споживання освячених страв, це тривала підготовка душі протягом
49 днів Великого посту. Тож освячення страв — це лише видима частина свята, та й то не головна. Найголовніше те, що відбувається у храмі — Божественна літургія і переживання особливої Великодньої радості, радості причетності до Воскресіння Христового.
Для більшості городян, з якими пощастило спілкуватися в особливо святкову ніч року, Великдень — це найбільше родинне свято. До храмів полтавці приходять цілими родинами. Тож у черзі на освячення біля чималого сімейного великоднього кошика можна було побачити кілька поколінь одного роду.
— Для нас Великдень — особливе свято. До храму ходимо усією родиною, — говорить полтавка Валентина Сергіївна, пригортаючи до грудей трирічного онука. Хлоп'я теж із бабусею слухало всеношну службу, притомилося й заснуло на руках. — І онучка уперше взяли з собою — дитина має виростати у православних традиціях. Тим паче, що Андрійко не хотів відпускати маму з татом самих до храму й залишатися вдома з дідусем.
— У Пасхальних тропарях співається, що Великдень — «праздник из праздников, торжество из торжеств», — розповідає Зінаїда Гавриш. — Для нашої сім'ї — це найголовніше свято у році. І до нього ми готувалися з самого початку Великого посту. На Страсній седмиці часто ходили до церкви, у Великий четвер причащалися, у п'ятницю були на виносі плащаниці, після чого вдома ще за бабусиними рецептами готували великодні страви. Ходити у суботу на всеношну — теж традиція. Слава Богу, дочекалися Великодня!
Диякон Григорій до храму теж прийшов разом зі всією своєю родиною. Для студента одного з полтавських вузів ця ніч стала особливою — після рукопокладення він уперше співслужив владиці Филипу у Великодній Божественній літургії.
— Як сказав митрополит Володимир, піст — це весна для душі. Апогеєм посту вважається Світле Воскресіння Христове — Великдень. Зрозуміло, що для кожного православного християнина Великдень — це найбільше свято, яке ми чекаємо увесь церковний рік, сподіваючись на благодать Божу, — говорить юнак. — А для мене нинішнє свято особливо трепетне. Мене переповнюють найсвітліші, найяскравіші відчуття — радість, світло, добро, тепло і любов. Бо дуже довгим був піст, він підготував душу до того, що цього дня вона справді щиро радіє, вона вірить і любить воскреслого Христа.
— Враження такі, що звичайною людською мовою їх важко виразити, почуття промовляють мовою серця і мовою богослужіння, — ділиться враженнями від Великодньої служби архімандрит Філарет. — Паска — це співумирання з Христом, і потім — співвоскресіння з Ним. Це радість після подвигів посту, напруженого Страсного тижня. Не у світському розумінні радість, адже вона триває недовго, це — радість духовна, котра ніколи не закінчується. Незважаючи на те, що знову потім буде піст, Страсний тиждень, ця Великодня радість присутня в житті кожного християнина. Як пише апостол: не я живу, а живе в мені Христос…
Такі ж відчуття охоплювали й прихожан, котрі, вистоявши майже 5 годин всеношної служби, освятивши великодні страви, не поспішали залишати храм. Не втрималася, підійшла до молодої жінки, котра сиділа на лаві, тримаючи в руках запалену свічку.
— Відчуття зараз таке особливе на душі, усю переповнюють чисті світлі почуття, — говорить Світлана Панченко. — І йти нікуди не хочеться. На мене вдома зараз із великодньою паскою чекають чоловік та двоє маленьких синочків. А я боюся сполохати оцю трепетну мить — не щодня відчуваєш те, що зараз. Хочеться набратися оцієї неймовірно потужної енергетики, світла, радості, любові, аби вистачило до наступного року і наступного Великодня.
Додому Світлана, як і сотні інших полтавців понесли після Великодньої літургії не лише освячені страви, а й Благодатний вогонь з Єрусалима. Його роздавали мирянам одразу після Божественної літургії. Свічки від лампад зі Святим вогнем запалювали і зранку на Великдень — щоб принести додому, у свою родину гарячі, палаючі «краплини» Божої благодаті. А разом з нею — мир, спокій і любов Спасителя.
Фото надано Полтавською єпархією УПЦ
