Читайте також:
Михайло Друккер поспілкувався з людьми, які встановили прапор над рейхстагом
— Пам’ятаю той день так, нібито це було вчора. Величезна Красна площа, на якій зібралося безліч людей як цивільних, так і військових, а попереду — Герої Радянського Союзу Мелітон Кантарія і Михайло Єгоров, які встановили опівночі
30 квітня 1945 року Прапор Перемоги на куполі рейхстагу. Хоча зараз й існує версія, що стяг СРСР над рейхстагом підняли не вони, але на той час їх усі вважали справжніми героями. Єгоров та Кантарія щорічно 9 Травня відкривали парад: несли прапор Радянського Союзу, — пригадує Михайло Борисович.
У далекому 1965 році Михайло Друккер навчався на інженерному факультеті в академії бронетанкових та механізованих військ імені Йосифа Сталіна в Москві. Студенти академії марширували колоною на параді Перемоги в 1965 році. Як згадує пан Михайло, після урочистостей курсантам дозволили розійтися. Хто пішов додому, хто гуляти. А він у вільний час любив фотографувати, тому гайнув до гуртожитку за фотоапаратом та повернувся знову на Красну площу.
— Ось тут і відбулася пам’ятна зустріч. Для героїв війни в Кремлі завжди організовували прийом. Отож, після прийому на площу вийшли Кантарія та Єгоров. Я теж був там. Вирішив не втрачати нагоди. Підійшов до них, віддав честь та попросив дозволу сфотографувати на пам’ять. Мені вдалося з ними навіть поговорити. Запам’яталося, що Єгоров похвалив наших курсантів, відзначив, що під час параду ми добре марширували. Запитав в мене про армію, сказав, що вона зовсім не та, якою колись була, — посміхається військовий. — Це була моя перша та єдина зустріч з ними, яку я запам’ятав на все життя.
Під час намазу араби зупиняли танки та бронемашини, залишали навчання та починали молитися
…Михайла Друккера (скільки себе пам’ятає) завжди оточували військові: троє рідних дядьків обрали саме цю професію. Тому ще з дитинства він твердо вирішив піти їхньою стежкою. Після завершення війни закінчив Вітебський верстатно-інструментальний технікум, згодом працював у Саратові на заводі. Звідти його призвали до армії. Потім Михайло продовжив навчання в Київському червонопрапорному загальновійськовому училищі, опісля — в академії бронетанкових та механізованих військ імені Йосифа Сталіна в Москві. У Полтаві працював викладачем у військовому училищі.
— Довелося мені навчати не тільки наших майбутніх військових у Полтаві, а й викладати мистецтво ведення бою єгиптянам, — говорить Михайло Друккер. — Було це в 1970—1972 роках, якраз тоді, коли єгиптяни воювали з ізраїльтянами. Навчання відбувалися в Туркменистані, у місті Мари. Піщана пустеля, спека неймовірна. Але навчальний центр організували саме там, бо погодні умови були наближеними до Близького Сходу.
За тривалий час спілкування з арабами в далекому спекотному Туркменистані військовий вивчив не лише арабську мову, а й звичаї. Траплялися кумедні випадки, було багато й розбіжностей. Так, наприклад, під час намазу — мусульманської п’ятиразової на день молитви — єгиптяни зупиняли автомобілі, танки, залишали заняття та йшли молитися. Радянським військовим, які виросли та жили в часи атеїзму, таку фанатичну набожність мусульман було дуже важко зрозуміти. Адже в стислі терміни із звичайних селян, які боялися не те що сідати за кермо танка чи іншої бойової машини, а й навіть самого їхнього виду, їм треба було підготувати професійних вояків. Згодом, тогочасний президент Єгипту Садат навіть видав указ про необов’язковість дотримання релігійних обрядів під час військових дій.
— Запам’яталося й те, що в мене було семеро перекладачів, тому що в арабів технічної мови як такої не існувало. Їхні офіцери навчалися в Англії, Америці, Франції, Німеччині. От і доводилося перекладати на мови цих країн. Щоб правильно розказати про обладнання танка чи іншої бронемашини, давав уроки перекладачам. Спочатку солдати боялися техніки. Проте за період занять вони швидко засвоїли науку та добре склали екзамени, за якими приїхав спостерігати військовий аташе Єгипту, — відзначив Михайло Друккер.
Жоден угорець не буде переходити дорогу на червоне світло
Побачив Михайло Борисович життя і за кордоном. Двічі він був в Угорщині. Одного разу в 1956 році, під час придушення військами СРСР Будапештського повстання проти утисків комуністичної влади (Угорської революції), а вдруге через 10 років у 1966 році, коли стару радянську військову техніку міняли на нову.
— Події в Угорщині 1956 року зараз називають революцією, ми ж тоді вважали, що то була контрреволюція, — коментує чоловік. — Я потрапив до міста Кішкунтхалаш вже під завершення подій, коли придушувалися окремі вогнища повстання. Тоді під час бою в одного повстанця відібрав кинджал з фашистською символікою.
Михайло Борисович розповідає, що Угорщина йому запам’яталася чистотою і порядком, а ще залізною дисципліною та великими штрафами за будь-які порушення.
— У 1966 році, коли група наших військових прибула до країни, ми не могли знайти військової частини. Кого не запитаємо з перехожих — ніхто не розуміє російської мови. Раптом бачимо, що на червоне світло світлофора дорогу переходить дівчина. Думаємо: точно наша, адже жоден угорець не буде переходити дорогу на червоне світло. Навмання тоді гукнули: «Маруся!». Вона повернулася, підійшла до нас й заговорила російською мовою. Виявилася справді землячкою, — сміється військовий.
Угорщина відрізнялася від Радянського Союзу всим: починаючи від звичаїв та менталітету й закінчуючи особливостями… полювання.
— От, наприклад, якщо, єгер сказав, що сьогодні стріляємо зайців, то це означає, що тільки цих тварин і тільки по одному зайцю на мисливця. У них вівся суворий облік. А ще в кожного мисливця був так званий стажер, якому рушницю не видавали, він тільки носив впольовану дичину та вино. Коли робився привал, стажер починав пригощати вином. При цьому говорив: «5 філерів!» (дрібні угорські монети). Тобто за кожну налиту склянку треба було платити! Мене це вразило, — говорить чоловік. — А рушниці тримали тільки в поліції і в жодному разі не вдома, їх видавали лише на полювання.
…Дивлюся на Михайла Друккера і розумію, що ця людина обрала в житті справді ту професію, яку любить все життя. Адже у відставку він пішов ще у 1984 році. Та, незважаючи на це, чоловік і нині до найдрібніших деталей пам’ятає обладнання танка та бойових машин. Сьогодні він майже не ходить, переважно сидить у кріслі: професія військового дає про себе знати. Та коли Михайло Борисович розповідає про те, як навчав курсантів в умовах максимально наближених до військових, у його очах загоряються блискітки — і здається, що думками він на полі бою…
Фото із сімейного архіву Михайла Друккера
| Полтава | Суспільство
Додати коментар
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
Вам необхідно зареєструватися, або увійти під своїм логіном
