Читайте також:
Невідомий солдат. Але живий...
Ви тільки вдумайтесь: ми ставимо пам’ятники, будуємо величні меморіали на могилах невідомих солдатів, а тим часом про живих фронтовиків забуваємо.
Кілька днів тому в селі Радянському Кобеляцького району я познайомився з ветераном Великої Вітчизняної війни Миколою Павловичем Кинебою (на фото). Після розмови з ним у моїй пам’яті й ожили слова, сказані Юрієм Ростом: невідомий солдат, але живий…
Хай вибачить мені фотохудожник за це запозичення, але нічого іншого — сильнішого й вагомішого — придумати не можу. Миколі Павловичу нещодавно виповнилося 87 років, але він продовжує працювати. Хіба ж це не герой? А яке в нього дивовижне фронтове минуле! Пройшов усю Європу, звільняючи її від фашистських загарбників. Мерз в окопах Сталінграда, бився на Курській дузі, форсував Дніпро, а на підступах до Берліна одержав тяжке поранення і, стікаючи кров’ю, продовжував відбивати контратаку оскаженілих фашистів.
Хто б що не казав, я переконаний — через все це пекло міг пройти лише істинний герой. Безстрашний, залюблений у свою Батьківщину і свій народ. Землероб і звитяжець. Іншими словами — воїн Микола Павлович Кинеба. Він до всього ще й дуже скромний: ніколи й ніде не вихваляється своїми подвигами. Каже, що воював, як і всі, не ховаючись від куль і не відсиджуючись в окопі. Бувало, йшов у бій з гвинтівкою без жодного патрона. Всього траплялося на війні...
За якихось сімдесят метрів від його будинку стоїть пам’ятник воїнам, загиблим під час форсування Дніпра на Бородаївському плацдармі. На гранітних плитах вибиті імена майже чотирьохсот бійців різних національностей, серед яких п’ятеро Героїв Радянського Союзу. Кожної неділі фронтовик приходить віддати їм данину шани. Постоїть декілька хвилин із похиленою головою і повертається додому. Це вже стало як ритуал, свідки якого — всі односельці. І ніхто з них не дивується. Люди розуміють, ветеран по-іншому не може. Так само, як не може розлучитись з роботою у рідному колгоспі: допоки стоятиме на ногах, доти й працюватиме…
Ще один штрих. Микола Павлович ніколи й ні на що не скаржиться. Ні на здоров’я, ні на труднощі життя. Хоч першого в нього стає щодалі менше, а другого — хоч відбавляй. Каже, треба терпіти, бо є односельці, яким іще гірше. Тому на людях завжди посміхається. Замикається в собі лише, коли стоїть у задумі біля могили загиблих воїнів. І гукати його тоді даремно, — не почує, весь заглиблений у спогади. Один із небагатьох, у чиїх очах іще палахкотить відблиск фронтового вогню. Відомий лише у своєму селі, але живий для всього світу…
| Кобеляки | Суспільство
Додати коментар
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
Вам необхідно зареєструватися, або увійти під своїм логіном
