Майстерня на околиці Полтави
Ми шукали її довго, мало не повідривали колеса редакційного авто. Не то колишній склад, не то здоровенний гараж. За дверима утримує тепло шмат цупкої тканини. Низенько нагинаємось, пірнаємо під цю мішковину — і опиняємося в іншому світі.
Із деревом (дуб, липа, міранті) працюють чоловіки різного віку. Зачіпаюся пальтом об якийсь верстат, ліктем перекидаю чийогось кухля з чаєм. Вибачаюсь. Спостерігаю за неквапною роботою і намагаюся вникнути, ставлячи безглузді запитання. Хлопці пояснюють: є багато майстрів, котрі могли б вирізати те саме. Але щоб вийшло і швидко, і гарно, треба володіти технікою. Інакше сил, часу і нервів піде не міряно.
Середньовічні іконостаси спалили більшовики
Собор, зведений на початку ХVIII століття на території Полтавського Хресто-Воздвиженського жіночого монастиря, вважається одним із кращих зразків українського бароко. Середньовічний монастир на високому полтавському пагорбі був не лише культовою, а й фортифікаційною спорудою. Чудові іконостаси, виконані відомими майстрами того часу Василем Реклінським та Сисоєм Шалматовим, у 1933 році були знищені більшовиками. Шалматовські дерев'яні іконостаси на території російської імперії стояли колись у храмах Лохвиці, Лубен, Полтави, Харкова. З чого починалося відродження, розповідає засновник і керівник цього невеликого колективу Роман Ругалов.
«І досі не все можна купити за гроші з того, що хочеться мати»
Роман Павлович (у народі — Палич), лісник за освітою, з'явився в майстерні незабаром, схожий не то на альпініста, не то на виконроба. Говорить російською мовою.
— З чого все починалося? Розвалився Союз, а свій шматок хліба усім треба. Спілка народних майстрів організувала у Києві виставку декоративно-ужиткового мистецтва. Ужиткове мистецтво — це коли не просто ложка, щоб їсти, а ложка розписана. Якщо на чашку нанести петриківський розпис, це вже буде суперчашка. (Хотя на скорость это не влияет…).
На його думку, і досі далеко не все з того, що хочеться мати, можна купити за гроші. Щоб зважитись і зробити власноруч, потрібні допитливість, наполегливість, зухвалість.
— Я неохоче беру на навчання художників. Вони знають, що можливо, а що — ні. Бо «зіпсовані» освітою.
Один із полтавських різьбярів, Олександр Чвала, познайомив його колись із таким напрямком декоративно-прикладного мистецтва, як український модерн, полтавська земська різьба. Почав експериментувати сам. Зробив мініатюрного дерев'яного хрестика розміром 20 на 30 сантиметрів, але дуже тонкої роботи — ниточки дерев'яного плетива мали товщину близько міліметра (потім його вкрали, правоохоронні органи закрили справу, як «глухар». Та й хто б віддав?).
Із цим хрестиком і поїхав Роман Ругалов на столичну виставку. Там його роботу помітила матушка Сергія і замовила на монастирську ікону кіот (обрамлення для ікони, що стоїть окремо).
— Я тоді не знав нічого, — розповідає Роман Павлович, — ми займалися напівнародним ремеслом: карнизи, світильники, наличники. Але погодився, хоча метри-художники сказали, що це неможливо. Отець Герман (зараз він служить у Путивлі) і матушка Сергія повезли мене до церкви в Сорочинці, де відзняв 8 чорно-білих плівок. Склав знімки, визначив конструкцію, щось піддивився у техніці. Починали удвох із кумом. Цілий рік ми робили той кіот, за який до пуття з нами й не розрахувались. Кіот забрали і… пофарбували морилкою чорного кольору. Нещодавно ми зробили на ту ікону новий.
Коли у монастирі з'явилася ігуменя, матушка Галина, на рахунку Ругалова вже були Царські ворота, де більше двох квадратних метрів різьби. Це була майже скульптурна робота, бо відпрацьованої техніки тоді ще не було.
Наші на реконструкції Успенського собору
Хто підірвав Успенський собор у Лаврі, хлопці у своїх дискусіях згоди досі не дійшли. Кажуть, німці дали великі гроші на відновлення, аби тільки на них не скаржилися. А саму реконструкцію було доручено серйозній науковій установі — концерну «Укрреставрація». Збирали різьбярів з усієї України. До їх складу Ругалов потрапив через полтавців, які й досі працюють провідними спеціалістами концерну. На той час він залишився сам — кум подався в іконописці.
Саме на реставрації Успенського собору і сформувався кістяк нинішнього колективу. Напрацьовували техніку, з'явився підхід до зведення монументальних виробів. Зазвичай різьбярам давали готові зразки, але за браком часу полтавцям до рук аж на 8 місяців потрапила «археологія» — фрагменти липи XVII століття.
На семи іконостасах Успенського собору Києво-Печерської лаври усі вертикальні колони виготовляли полтавчани. Це був успіх.
Теологічні дискусії
— А ще через рік Хресто-Воздвиженський монастир отримав пожертву з Америки, і ми з матушкою Галиною організували роботу над центральним іконостасом. До речі, Галина — дуже мудра жінка, саме їй монастир має дякувати за цю роботу. Висота іконостасу 11 метрів, ширина — 14.
Мгарський іконостас також відновлювали за старими фото — збільшували так, що аж очі боліли. Те, що сьогодні замовив Харків, виготовляється вже, як кажуть хлопці, «по уму».
Доки Ругалов відійшов покерувати, запитую у хлопців, чи віруючі вони? Вони переглядаються між собою — починаю розуміти, що це запитання з розряду безглуздих.
— Хто у нас тут тільки не працював! Православні всіх конфесій, католики, буддисти і навіть йоги! Мусульман, правда, не було, але це напевне лише через нестачу мусульман у Полтаві. Ми не безбожники і не атеїсти, але ставлення до релігії у кожного своє. Ріжемо-стружемо і потихеньку ведемо різні дискусії. Іноді й не потихеньку, — сміються і показують позначку на дерев'яній перекладині. Там олівцем записано: «18.05;15.32». Цього дня домовилися тем про політику і релігію на роботі не зачіпать, що й зафіксували «документально».
— У нашій країні політики, підшипники — і все на одну букву.
Тепер суперечки ведуть лише про погоду, мистецтво та літературу.
Чому на румунських священиків напав ступор
— Нещодавно у нас румуни були. Священики високих чинів хотіли й собі іконостас замовить. Ледве нас знайшли, заходили отак, як і ви. Коли подивилися, як ми працюємо, на них ступор напав. Кажуть, кидайте все, у нас вам буде державна підтримка, зробимо документи, надамо окрему майстерню!
— А ви їм що?
— А що ми?.. Тільки не пишіть, що ми нерозумні.
— Пишіть, що патріоти.
— Ні, краще напишіть — «нерозумні» патріоти. Вони тут походили, подивилися на все з відкритими ротами, ставили безглузді запитання. Наприклад, де ми інструменти беремо? Бо ж набір класних шведських стамесок коштує 5 тисяч євро. Кажемо: «У кузні».
Ведемо до кузні.
— А де залізо берете?
Розказуємо, що колись у нас був Радянський Союз, від якого дещо залишилось. Або на «блошиних» ринках, правда вже й там «радянські» напилки та інші запаси майже повибирали. З них і робимо стамески — кожен сам собі — так починається навчання. Румуни були легко шоковані. Поїхали до своїх найвищих чинів ділитися враженнями.
«Ніхто не друг, ніхто не ворог, але кожен — учитель»
Цю китайську мудрість теж почула у майстерні. А ще чимало інших цитат.
Ось дивлюся на фото у їхньому комп'ютері — храмове свято Хресто-Воздвиженського собору 27 вересня 2008 року. Цього дня під куполом на верхівку іконостасу альпіністи встановлювали хрест на очах усього миру. Якщо сам іконостас монтувався безпосередньо у храмі, то хрест був і вирізаний, і змонтований повністю у цій майстерні. Тоді вперше за довгий час Ругалов одягнувся в «цивільне» шкіряне пальто, адже за сценарієм йому відводилося місце у центрі подій. Намагаюся впізнати посадовця, котрий теж у гущі: «Хто це?» Хлопці роблять своє і коментують:
— А то — влада. Їй там «по чину» стоять потрібно. Зазвичай з'являються у чорному, зі свитою і скорбними лицями. Це ті, хто «допомагає», «підтримує» і т.д. Хоча якби вони просто нічого не робили, то й за це уже б їм величезна подяка.
Слухаю чергову притчу:
— Коли китаєць вперше приходить до свого китайського монастиря, його не беруть — б'ють по його китайському обличчю. Приходить вдруге — знову б'ють по обличчю. Приходить втрете — ще раз б'ють і викидають за стіни. Якщо впаде головою до монастиря, тоді приймають. Отак і у нас — залишаються тільки ті, хто без цього жити не може. Заробітків наших на їжу вистачає, а решта — ілюзії. Хоч і знаєм, що ця робота — ремесло, та все ж хочеться сподіватись, що творчість…
Можливо, хтось із вас, шановні читачі, захоче ще раз заглянути в лики святих ікон Хресто-Воздвиженського собору, обрамлені дерев'яними мереживами. Всю цю розкіш створив маленький колектив, чиї діалоги «95-й квартал» охоче порвав би на цитати і чиє ремесло схоже на мистецтво. Або навпаки — дискусія на цю тему ще не закінчилась…
