Тема майбутніх виборів стає все популярнішою в Україні. Про це свідчить хоча б явно передвиборчий «срач», котрий розгорається в соцмережах. І відомі, такі як Арестович, і менш знані автори заявляють про свої чи чиїсь амбіції, критикують дії сьогоднішньої влади, завзято шукають і знаходять винних у тій чи іншій невдачі. Особливо в моментах, що стосуються воєнних дій.
Сама по собі зацікавленість у виборах в розпал війни наводить на не надто веселі роздуми і висновки. Адже якщо восени до них починають готуватися, то подія може статися навесні.
Виникає логічне запитання: «А як фізично організувати хоча б банальний процес голосування, отже, скупчення людей, в умовах, коли в будь-який момент може статися «приліт»? А якщо «прильотів» уже не буде, отже, буде мир? А чи можливий навесні мир на умовах України?»
І от, якщо задати хоча б самому собі такі запитання, то висновки можна зробити дуже й дуже невтішні.
Хоча, будемо сподіватися, що весь цей ажіотаж навколо весняних виборів Президента України єдиною причиною має всього-навсього заяви самозакоханих нікчем-балаболів, таких як Арєстовіч. Бо вони вже про свої наміри балотуватись говорять.
Та все ж… Навіть якщо виборів в Україні не буде навесні 2024‑го, то в будь-якому разі вони рано чи пізно відбудуться.
І вже навіть зрозуміла схема, по якій вчергове будуть «розводити» і, швидше за все, «розведуть» українського виборця.
Думаю, що ви вже не раз і не двічі читали в соцмережах, а, можливо, й самі додумались до того, що «ось хлопці з війни прийдуть, вони порядок наведуть».
Зізнайтеся, чули таке? Чи самі додумались?
Ну, насправді, це не ви додумались, це за вас уже все «додумали».
Тому що, на мою суб’єктивну думку, твердження про те, що лише солдати і офіцери, які повернуться із війни, будуть ледве не єдиними достойниками, які матимуть право на владу, і лише отримання влади на всіх рівнях військовими буде умовою розбудови і розвитку післявоєнної України, є банальною маніпуляцією масовою свідомістю. А займаються цим розумні і абсолютно цинічні політтехнологи, які знову приведуть до влади тих, хто їм платить.
Нижче — аргументи стосовно того, що не потрібно сподіватися на те, що «ось повернуться хлопці із фронту».
Для початку факти. Трішки загальної інформації.
Подумайте над тим, чому в історії людства практично немає випадків, коли колишні солдати не просто приходили до влади, а успішно розвивали свої держави. Згадати можна хіба що генерала Де Голля. Приклад генерала Піночета не рахується, адже він ніколи в житті не воював.
Подумайте і над тим, чому протягом останніх десятиліть військові регулярно приходять до влади саме в Африці. І чому там не відбувається ніяких економічних проривів.
Тепер давайте згадаємо сучасну українську історію.
Як відомо, війна проти рашки триває в Україні аж із 2014 року. За цей час в ній взяли участь сотні тисяч українців. Більшість із них, повоювавши, давно повернулися додому і живуть серед нас. І я особисто знаю не одного і не двох дуже достойних солдатів, які дуже достойно воювали. Але вони не у владі. І не збираються туди. Та й не пропонував їм ніхто.
Натомість українці вже вибирали у владу «військових». Забули? Нагадаю, що нардепом від виборчого округу, де ми живемо, був такий собі Артем Вітко. Згідно із його біографічними даними, він успішно балотувався до парламенту, як колишній керівник добровольчого батальйону.
Тоді взагалі українці масово обирали у владу командирів чи бійців добровольчих батальйонів. А ще — учасників подій на Майдані.
Згадали? Ну, а тепер згадайте, чи змінилось щось радикально у владі?
І останнє. А чи не забагато ми хочемо від колишніх солдатів? Мало нам, що вони роками воювали, гнили в окопах, страждали від болю, страху, в буквальному розумінні виразу грудьми захищаючи тих, хто в тилу.
Тепер ми хочемо, щоб вони за нас зробити і всю «брудну» роботу в тилу.
А самі? А ми, як ті мавпочки, просто подивимось.
Нічого не нагадує? Позавчора — герої Майдану і колишні атовці, вчора — герой фільму «Слуга народу», завтра — ветерани-фронтовики. Завжди хтось, але не я.
Нічого не маю проти того, щоб у завтрашній владі на всіх рівнях з’явилися нові обличчя. У тому числі, і обличчя тих, хто дійсно обпалений пеклом війни. Але чудес у цьому світі, тим більше, в такій його складовій, як політика, не буває.
Тому вибирайте. Але не сподівайтеся на диво. Ті хлопці, хто повернеться, теж не всесильні.
І ще про один, принципово важливий момент. Якщо хтось думає, що подібні повідомлення-заклики у Фейсбуці є суто народною творчістю українців, то можна лише потішитися такій наївності людей.
Тому що, по великому рахунку, все це дуже схоже на сплановану інформаційну спецоперацію ворожих спецслужб.
От, скажімо, зовсім недавно було дуже популярним повідомлення, у якому наводяться слова нібито Тараса Григоровича Шевченка. Починається воно словами: «Бідняк плаче, багач скаче...».
Оперативно проведена перевірка, яку зробили не лише автор цих рядків, а й десятки професійних журналістів, одразу підтвердила здогад — ні Тарас Шевченко, ні якась Соломія Українець (а такої людини не існує взагалі) такого не писали.
Тоді хто, і головне, навіщо? У кінці кінців, пошуки авторів виводять на анонімні сайти, де буйним цвітом квітне антиукраїнська риторика.
Щось дуже схоже і з уже згаданим повідомленням, що містить посил «ніяких виборів». Навіщо це? А для того, щоб розбурхати суспільство, поселити в ньому зневіру в державні інститути.
А тепер подумайте, кому це вигідно. Якщо чесним і порядним людям, то чому вони ховають свої імена та обличчя і чому нахабно брешуть, вкладаючи явну ворожу агітацію в уста Тараса Шевченка?
