Наш читач-пенсіонер уже вдруге вирішив поділитися із земляками своєю творчістю. Цього разу він переповідає сон одного із чиновників.
— Ох і народець у нас вредний. Прийшов привітати їх із Новим роком, а вони бунт підняли. Вічно тим медикам щось не так, вічно їм не вгодиш.
Фещаковський, не звертаючи уваги на вітання переляканої секретарки, «з ноги» відкрив двері кабінету. Потім гучно ними грюкнув, сів у крісло й ухопив голову руками. Задумався.
— Бачте, той у дворі лікарні в яму влетів. Диск на колесах свого авто погнув. Та, бачте, надумала інваліда у візку посеред ночі в медзаклад везти. Теж яму не побачила, перечепилася. Інвалід у багнюку впав. Тепер крику наробили. І що за люди? Ну от чого їм посеред ночі в лікарню пхатися? Вночі ж спати треба!
А от ще примандюрилося... Ліфт їм у лікарню подавай. Не хочуть хворих на ношах на другий поверх носити. Бач, які балувані стали. Усе життя носили, а тут закомизилися. Так вони вертоліт затребують.
І от чого мені все це вирішувати? Ну є ж головний лікар, чи то пак, директор. Ну можна ж скомандувати, нехай кожен кожного дня в сумці чи кишені пісочку й гранвідсіву на роботу принесе. Так і ями в дворі лікарні засиплють.
Всеволод Всеволодович зітхнув, відволікся від похмурих дум і руки звично потяглися до потаємної шухлядки в робочому столі керівника. Чиновник дістав із схованки порізаний лимон, півлітрову почату пляшечку «заспокійливого» і мензурку-гранчачок. Звично видихнув і вже підніс до рота чудодійну рідину, аж раптом...
У двері гучно постукали.
— Кого там ще нечиста сила принесла?
Мер миттєво заховав гранчак із «ліками» в шухляду.
Гаркнув:
— Заходьте, раз прийшли!
Двері відчинилися, і в кабінет зайшли троє кремезних молодиків. У народі таких називають «амбалами».
Всеволод Всеволодович незадоволено зауважив:
— Не лежиться вам у празник на печі. Хто такі? Чого вам від власті треба?
І в ту ж хвилину пожалкував через свій тон. Угледів, що в руках нежданих гостей був вельми специфічний «інструмент».
Один тримав товстелезну мотузку, другий — бейсбольну биту, третій, скалячи зуби, перекидав із долоні в долоню довгого ножа.
Без зайвих слів «камбали» взялися до справи. Вони дружно кинулися до мера, схопили його за білі рученьки. І вже через секунду Всеволод Всеволодович побачив над своєю головою бейсбольну биту...
... У холодному поту мер схопися із ліжка. Руки і ноги тремтіли. У кімнаті нікого не було. У ліжку поряд спала дружина. Полегшено видихнув:
— Хух. Цього разу пронесло. Сон це, сон.
Намацав на підлозі банку із огірковим розсолом. Машинально влив його в себе. Прошепотів:
— Казала ж моя, не змішуй. Ну випив разок «на коня», навіщо ж ще п’ять раз прощатися. Усе, більше горілку із пивом не мішаю. Якщо і пити в лазні, то тільки пиво.
Всеволод Всеволодович знесилено впав у ліжко. Засипаючи, подумав:
— Ой, хоча б цей сон не віщим виявився.
Сни чиновника підгледів Грицько Мотрин
