Учергове своїми одкровеннями поділився із редакцією місцевий пенсіонер Грицько Мотрин. А йому про свою «повзуху» повідав такий же, як він, пенс.
Іван Васильович з апетитом наминав делікатес, який українці називають холодцем. Коли в судочку вже показалося дно, чоловік обережно відсунув від себе посудину, поклав ложку, задоволено крякнув і почав філософствувати:
— А кажуть люди, що понеділок є важким днем. Ой, помиляються. От сьогодні понеділок, а в мене «повзуха» за «повзухою».
Тільки-но проснувся Васильович, як зателефонував чолов’яга і запропонував купити орден. Дали колись нагороду за те, що десятиліттями пилюку в тракторі ковтав. Трудового червоного прапора називалась нагорода. Як дали, так і лежав орден у шухляді, пилом припадав. А тут за нього аж 400 гривень дають. Звичайно ж, Васильович продав. Такі гроші на дорозі не валяються. Ех, шкода, медальку із Лєніним не купляють. Кажуть, от аби то орден був… Тоді б і 800 гривень «відвалили».
Після такої ранкової «повзухи» Васильович, окрилений чотирма сотнями гривень, почимчикував у магазин. А там на нього очікував черговий «джек-пот». Якраз із підсобки винесли і почали розкладати на полицях свіжесеньку свинячі кістки та курячі лапки. До місця, де виклали делікатес, миттєво потяглися такі ж, як Васильович, пенсіонери. Але наш герой встиг зайняти чергу першим. Відчуваючи себе «рокфелером» із 400‑ми гривнями, він навибирав кілограмів п’ять кісток і стільки ж лапок. А коли зважив, то зрозумів, що грошей ще й на два «цуцики» вистачає. Тобто — на дві стограмові пляшечки горілки. Таку тару, напевне, спеціально для щасливих пенсіонерів придумали.
Коли окрилений успіхом Васильович вже прямував до виходу із магазину, у величезному телевізорі, що висів під стелею торгового залу, почали транслювати новини. Гарненька дикторка оголосила, що вимирання українських пенсіонерів на деякий час відкладається. Адже Євросоюз дає Україні грошей на виплату пенсій.
Буквально прибігши додому, Васильович, відчуваючи себе якимось арабським шейхом, звелів жінці:
— Ану, Вірунчику, вари мені холодець. Ще поживемо, у магазі розказали, що пенсію даватимуть.
— Так і я тобі ж казала, що даватимуть. А ти, старий дурень, вже й поліетиленовий мішок для поховання купив.
— Нічого, то не марна трата. Сьогодні гроші на пенсію дали, а завтра вже не дадуть. А мішок він лежить, міль його не їсть. І дітям економія буде, непотрібно гроші на труну витрачати. Нічого ти жінко не розумієш. Стратегічно мислити потрібно.
…Холодець, хоч і з кісток, але на диво швидко застиг. І наступного дня щасливий період в житті Васильовича продовжився. Скуштувавши делікатесу, та ще запивши його горілочкою із «цуцика», пенсіонер знову почав філософствувати.
Про користь затягнутих пасків
Уявив він себе родичем чи другом діючого президента. Адже в новинах знову чи то написали, чи розказали, що батькові керманича 8 тисяч гривень до пенсії додали. Мовляв, за особливі заслуги перед Батьківщиною, за багаторічну невтомну працю.
Васильович, як почув таке, то спочатку трішки засмутився. Подумав, що воно трішки ж несправедливо, коли одному — 8 тисяч до пенсії за кабінетну роботу, а йому — чотиристагривневий орден.
Але досить швидко рідина із «цуцика» зробила свою справу і Васильович таки докумекав:
— Та таки ж правильно. Батько президента ж не втомлювався, працюючи, а я таки із трактора після нічної оранки ледве вставав. От у чому секрет, не потрібно було втомлюватися. А ще краще — мати сина президента чи депутата.
Далі Васильович подумки погодився із закликами «із телевізора» про необхідність усім українцям «затягнути паски».
Якраз після цього заклику показали сюжет із «95‑го кварталу». На сцені виступали Кошовий і Юзік.
Васильович, дивлячись на розгодованих артистів, прийшов до висновку:
— Так таки ж так! Не затягли хлопаки-артисти пасків, і тепер черево що в одного, що в другого по сцені волочиться. Так і поранитися можна. А там — сепсис, гангрена черевної порожнини і… Того й закликають нас усіх видихнути і паски затягнути. А то буде, як із цими бідолахами. Добре, що в новинах нас попереджають, турбуються про наше здоров’я.
…Холодець і оковита швидко закінчилися. І Васильович почав думати по-іншому.
І думав він про те, що й більшість українців. Щоб швидше закінчилася війна. Щоб додому повернулися наші справжні герої. Щоб шана і повага до воїнів‑переможців жили у віках.
Про «юзіків» пенсіонер уже не думав. Вони того не варті.
