10 березня вперше в історії України наш фільм отримав найвищу кінематографічну нагороду — премію «Оскар». Мова йде про документальну кінострічку «20 днів у Маріуполі».
Минуло дише два дні після події, але вже можна робити перші висновки. І висновки, на жаль, не надто веселі.
Але почнемо із хорошого. Воно, хороше, полягає в тому, що фільм, напевне, таки дійсно гарний. Чому вживаю слово «напевне» дізнаєтесь пізніше.
Дуже хорошою була і промова режисера фільму Мстислава Чернова. Особливо слова:
«Я вдячний. Але, напевно, я буду першим режисером на цій сцені, який скаже: я хотів би ніколи не робити цей фільм.
Я хотів би мати змогу обміняти це на те, щоб Росія ніколи не нападала на Україну, ніколи не окуповувала наші міста. Я віддав би все це визнання за те, щоб росіяни не вбивали десятки тисяч моїх співгромадян з України. Я б віддав це, щоб вони звільнили всіх заручників, солдатів, які захищали нашу землю, цивільних, які в їхніх тюрмах.
Але я не можу змінити історію, не можу змінити минуле. Проте ми всі разом — а серед вас зараз найталановитіші люди світу — ми можемо розставити в історії все на свої місця, щоби правда перемогла. І щоб загиблі люди Маріуполя та ті, хто віддали своє життя, ніколи не були забуті. Тому що кіно формує спогади, а спогади формують історію».
Дуже правильні, хороші слова. Тому що щирі. А от все інше, що відбувається навколо фільму не додає позитиву.
Зараз про цей фільм почали писати на всіх сайтах, говорити із усіх телевізійних «прасок». Говорити багато і пафосно. Автор перечитав кілька таких публікацій. І був неприємно здивований тим, що всі ці публікації, як правило, є банальною перестановкою слів. Хтось один колись написав, а всі інші просто тупо переписують. В сучасній так званій журналістиці це називається копіпастом.
Дуже багато говорять і пишуть про те, що такі-сякі американці взяли й «вирізали» із трансляції церемонії Оскара ту частину, де якраз українцям вручають премію.
Ну вирізали і що? Це — не трагедія і навіть не проблема. Це лише зайве підтвердження того, що це наше кіно саме про нашу війну, про наш біль і наші страждання. А всьому іншому світу на все це якщо не просто начхати, то у всякому випадку — не болить. У них війни немає.
Але головне не це. Головне те, що ті ж «кляті» підступні американці змогли подивитися цей фільм ще восени минулого року. А українці у своїй більшості не можуть і до сьогодні. Навіть після нагородження фільму, як кращої документальної кінострічки 2023 року.
Немає цього фільму у вільному доступі. Потрібно чекати доки привезуть у кінотеатр. А якщо в тих же Кобеляках чи Нових Санжарах кінотеатру, як такого просто немає?
То, можливо, було б краще не займатися пустопорожньою балаканиною, а просто зробити так, щоб цей фільм змогли подивитися всі без виключення українці?
А то створюється враження, що і в цьому разі у випадку із напевне хорошим кіно про нашу трагедію головну роль грають банальні гроші.
