Днями на території Кобеляцької громади, поблизу села Придніпрянське, почали розгортатися бурхливі події. А саме — потужна техніка почала розорювати землі, які знаходяться в плавнях річки Оріль і які здавна використовувалися, як сінокоси. Цей факт викликав неабияке обурення серед місцевих жителів.
Жителі Придніпрянського виступили однозначно проти розорювання лук і пасовищ. Вони дружно зібралися і фактично заблокували роботу техніки. Також громадяни викликали на місце події поліцейських та представників місцевої влади. Приїхав на місце і бізнесмен, який взяв у оренду землю, на якій раніше знаходилися сінокоси і пасовища.
Розорення лук поряд із Придніпрянським — явище звичайно ж негативне, але цілком очікуване. Адже протягом уже десятків років у Кобеляцькій громаді, як і по всій Україні, триває варварський процес розорювання як природних лук, так і земель, які колись були залужені.
Редакція «ЕХО» про це писала неодноразово. Довелося навіть знайти першу публікацію на подібну тему. Вона датована вже далеким 2012 роком. Точніше, було аж три публікації на тему знищення лук біля Деменок.
Тоді вчителька біології Тетяна Дашко наголошувала, а автор цих рядків за нею повторював, про небезпеку для біоценозу, котрий несе необдумане і масове знищення лук, як невід’ємної і важливої частини загального довкілля. Але хто нас тоді слухав?
Цікаво зараз читати коментарі під статтями 12‑річної давності. Коментатори писали, що тих, хто дає добро на розорювання лук, чекають гілляки і їм «недовго залишилось». Але виявилося, що залишилося таки довго, а на гілляку так ніхто і не потрапив.
Як бачите, процес розорювання лук у колишньому Кобеляцькому районі почався аж 12 років тому. І успішно продовжується й до сьогодні.
Після Деменок були розорані тисячі гектарів лук поряд із Сухинівкою, Мартинівкою, Красним.
Згадували ми й про підприємця Олександра Погорілого. Він у 2020 році вже розорював луки між селом Підгора та Кобеляками. Про це йшлося в публікації «Городи кобелячан — підгорянам, підгорянські луки — новосанжарцям».
Ну, а зараз, у 2024‑му, добрався і до лук поряд з Придніпрянським. Тепер, згідно з його словами, там уже не луки, а повноцінна рілля. І орати ту землю можна.
Взагалі, це для звичайних селян перевести луки і пасовища в ріллю є складним завданням, а для бізнесменів, які мають у власності чи орендують тисячі гектарів, це завдання вирішується легко і відносно дешево. До війни ціна питання була 5 тисяч гривень за земельну ділянку. Заплатив — і луки перетворилися на ріллю.
Чи є шанси у придніпрянців?
Зараз кобеляцькі депутати і всі, хто «крутиться» біля міської ради, можуть спробувати пропіаритися на проблемі, побити себе ногою в груди, покорчити із себе захисника придніпрянців. Але ж…
Факти, вони річ уперта. Земельні ділянки, які зараз розорюють, були роздані в 2021 році. Тоді головою міської ради був Олександр Копелець. І саме тоді в громаді були роздані тисячі, якщо не десятки тисяч гектарів землі. Роздані людям, які ніколи не проживали, а можливо, й не були на території Кобеляцької громади. І нинішні кобеляцькі депутати дружно за все це голосували. І, паралельно, отримували землю для себе і для своїх дітей. Про це ми теж писали — «При Копельцеві кобеляцькі депутати масово отримували землю».
І от давайте поміркуємо разом із вами. Як ви думаєте, чи здогадувалися представники кобеляцької влади, що буде із десятками гектарів сінокосів, розданих чужим для Придніпрянського людям? Я впевнений, що здогадувалися і не сумнівалися в тому, що рано чи пізно сінокоси розорють. І от зараз, у 2024‑му, це «рано чи пізно» настало.
Тому було б логічним, аби всі депутати, хто голосував за це рішення, дружно склали мандати. А перед тим звернулися в прокуратуру із проханням перевірити законність переводу сінокосів у ріллю.
Але думаю, що мандат не складе ніхто.
А тепер до головного — чи є шанси у придніпрянців захистити їх луки від розорювання? Шанси — невеликі, але є.
Як відомо, більша частина лук в Україні (окрім гірських полонин) розміщена в заплавах річок. З метою охорони водності малих річок забороняється: …5) розорювати заплавні землі та застосовувати на них засоби хімізації.. 7) надавати земельні ділянки в заплавах річок під будь-яке будівництво (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних споруд), а також для садівництва та городництва.
На превеликий жаль, межі заплав не виносять у натуру. І хоча й зрозуміло, що ними є рівнинні території вздовж русла річки, які час від часу затоплюються, та юридично це довести без суду не просто. На відміну ж від заплав, межі прибережних захисних смуг відомі, адже їхня ширина визначена в статті 60 Земельного кодексу України. Приміром, для великих річок і озер така прибережна захисна смуга становить 100 метрів, для середніх, до яких відноситься і Оріль, — 50 метрів, для малих — 25 метрів. Цими нормами дуже часто нехтують під час оранок.
Тому було б доцільно, аби придніпрянці звернулися в прокуратуру. А співробітники правоохоронного органу перевірили дотримання меж прибережної смуги, де орати не можна, а також оті злощасні документи, по яких луки перетворили в ріллю.
Чи повернемо ми колишні луки і степи, якщо зупинимо оранку?
Степи та луки є екосистемами, що порівняно легко відновлюються, якщо поряд з порушеними ділянками (наприклад, розораними) знаходяться ділянки, вкриті природною рослинністю. Відновлення протягом кількох років відбувається природним чином. Крім того, значно прискорити відновлення природної рослинності степів або луків можна шляхом спеціальних агротехнічних заходів (приміром, здійснених коштом порушника). Для здійснення таких заходів необхідно розробляти проекти відновлення для кожного з випадків. У разі, якщо агротехнічні заходи не вживатимуться, відновлення також відбудеться, але потребуватиме більшого часу для поновлення природної цінності.
Передбачена законодавством консервація деградованих земель, а саме її різновид — залуження, по суті, є тим самим природним відновленням степів і луків. Таким чином, зупиняючи використання степової або лучної ділянки на схилі як ріллі, ми запускаємо процес відновлення на ній природної рослинності та технологічних показників як сіножаті або пасовища.
Тож навіть якщо ділянка вже розорана, варто боротись за її збереження. Пройде не так багато часу, і природна рослинність відновиться (хоча з великою вірогідністю не відновляться рідкісні та вразливі види).
