Телефонує людина із сусідньої Дніпропетровської області. Людина, як кажуть, не проста. Уже багато років працює в місцевому самоврядуванні,чимало побачила і пройшла.
Телефонує і каже:
— Я в шоці від ваших Кобеляк. Чесно кажу, ми тут на Дніпропетровщині завжди трішки заздрили полтавцям. У вас завжди було більше демократії, більше свободи слова. У нас не так. У нас вибори виборами, а всі головні питання все одно вирішуються в Дніпрі. Але оце дивлюся на ваші кобеляцькі події і перестаю заздрити. Тим більше, що, наскільки мені відомо, схожа колотнеча відбувається не лише в Кобеляцькій громаді, це стає правилом для Полтавщини.
Що ж, демократія — не ідеальна форма правління. І при всіх своїх позитивних моментах має й «мінуси».
Якщо брати кобеляцьку ситуацію, то той факт, що в громаді кожного року, а то й частіше, депутати міняють керівника громади, важко назвати однозначним позитивом. Тим більше, коли ці зміни, як у нашому випадку, супроводжуються скандалами і, м’яко кажучи, не бездоганними з точки зору законності діями обох сторін.
Але з іншого боку, важко уявити, як в інший спосіб депутати можуть змістити із посади неефективного, на їх думку, керівника? Та немає іншого способу. Хіба керівник вкраде і спіймається на цьому. Але це — більше із розряду ненаучної фантастики.
Погана слава пішла про Кобеляки по Україні? Ну, що ж, свобода слова — це теж не ідеально. Як не ідеальні люди, споживачі інформації. Адже є один неписаний закон журналістики. Він звучить наступним чином: «Найкраще продаються погані новини. Нікого не зацікавить повідомлення про те, що поїзд приїхав вчасно, але всі читатимуть про те, що він зійшов з рейок».
От і «гримлять» Кобеляки на всю Україну через недоліки демократії і свободи слова. То що ж, відмовитися і від першого, і від другого? Я б, приміром, цього не хотів.
Але є ще один недолік демократії, про який зараз мало говорять. Думаю, що сторони протиборства в міській раді не хотіли б про нього згадувати взагалі.
Є такий, теж неписаний закон. Але не журналістики, а політики. Він звучить так:
— Виборець заплатить за все.
От давайте зараз уявимо ситуацію, яка може виникнути через кілька місяців.
Зараз на кобеляцький трон сідає Василь Другий. Василь Перший і його дворяни починають судову тяжбу. І виграють. І тоді, по рішенню суду, отримують зарплату за період вимушеного прогулу.
Вгадайте із двох разів, хто заплатить обом Василям? Правильно — ви заплатите. Тому що виборець завжди платить за все. Ні в кого із чиновників, будь-то директор школи чи міський голова, які когось незаконно звільнили, суд не буде нічого вираховувати із його персональної зарплати. Гроші візьмуть із бюджету, тобто із кишень платників податків.
Який висновок? Він очевидний, але нереальний для втілення в життя.
Перше. Голосувати потрібно не лівером, а мозком.
Друге. І почати вибирати не «борців». З корупцією, з бідністю, з усім злом.
А творців. Чи трудяг. Борці, вони ж не працюють, вони борються. На роботу часу вже не вистачає.
