Доля, обпалена війною

Бойову медаль „За відвагу” заснували в Радянському Союзі ще в 1938 році. Кавалерів цієї нагороди найбільше було у роки Великої Вітчизняної війни. Тоді за особисті заслуги та самопожертву заради Батьківщини нагородили не один мільйон бійців і командирів. Однак не так багато тих, на чиїх грудях виблискують сріблом одразу чотири медалі «За відвагу». Серед них полтавець, колишній фронтовий розвідник Олексій Левченко.
Вдома у ветерана, генерал–майора у відставці Олексія Левченка чимало речей, що зберігають пам'ять про роки самовідданої служби на благо Батьківщини. Найбільше медалей, а ще пожовклих від часу фотографій. 18-річним юнаком Олексій Якович одягнув солдатську форму і влився за комсомольською путівкою до лав оборонців Києва. Не підозрював, що служба затягнеться на десятиліття.
Розпочав із патрулювання вулиць Києва. А ще боронили небо столиці...
Та місто таки здали німцям.
Олексій Якович під Воронежем потрапив до 924 стрілецького полку, що мав охороняти столицю радянської держави. Під Москвою відбувся доленосний для Олексія Левченка бій, за який отримав першу медаль «За відвагу» і пропозицію служити у розвідвійськах.
Дослужився до посади командира взводу. Розповідає, відзнаками нагородили за виконання особливо небезпечного завдання – захоплення «язиків». Потім фронтові дороги пролягали через Прагу, Румунію, Братиславу. День Перемоги зустрів недалеко від Дрездена.
Після війни майже 30 років служив на Далекому Сході. Нині ветеран живе сам. Кілька років тому поховав дружину. Три доньки, 5 онуків і троє правнуків живуть у Росії.
Іноді Олексій Якович одягає генеральський мундир із численними бойовими нагородами — двома орденами Червоної зірки, орденом Слави ІІІ ступеня, двома орденами Великої Вітчизняної війни, двома медалями «За бойові заслуги»... Та гортає старі фотографії...

Логін:
Пароль:
запам'ятати