Історики не можуть визначитися із авторством фрази, винесеної у заголовок. Одні приписують її давньогрецькому мислителю Платону, інші — менш древньому, але не менш відомому філософу і оратору Цицерону.
Та в будь-якому разі, древні мислителі говорили про те, що кожен у свій час на своєму місці у своїй ситуації має робити те, що може. І отримувати за зроблене те, що заслужив.
Зараз в Україні серед частини населення знову фіксуються прояви масового психозу.
...Вівторок. Кобеляки. Кіоски поряд із міською лікарнею. Стою в черзі за біляшом (товариш попросив купити). Раптом дзвінок. Запитання:
— А глянь, там поряд із лікарнею поліцейських багато?
Пропускаю чергу. Дисципліновано дивлюся. Наскільки можу бачити до свого зорового горизонту, не фіксую жодного поліцейського.
Тоді чоловік, який дзвонив, каже:
— Та це мені з Біликів телефонують і розповідають, що в Кобеляках поряд із лікарнею облава. Всіх чоловіків забирають і везуть у ТЦК.
Інша знайома присилає відео з Тік-ток, у якому класичний пустобрех щось патякає про наступ росіян у напрямку Харкова та про відсутність фортифікаційних споруд. При цьому ледве не слово в слово повторює сумнівну інформацію, що вже пару днів «гуляє» по Інтернету.
Усі оці чутки і викликаний ними психоз, лише підтверджують аксіому, що зараз людьми маніпулювати, як ніколи, легко.
Ще сто років тому сотні тисяч людей дізнавались про війну лише після того, як їм повідомляли, що їх держава капітулювала і зараз вони є підданими іншої. При цьому бойові дії вже рік, як закінчилися.
А зараз ще й подія не завершилася, а її тисячу разів прокоментували. При цьому прокоментували так, як комусь вигідно.
І коли починаєш задавати людям, які сіють паніку, дуже прості й конкретні запитання, то виясняється, що вони про сам фактаж, про саму подію не знають нічого. Від слова «зовсім».
Візьмімо для прикладу новий закон про мобілізацію, що вступить у силу 18 травня. Опитав із десяток чоловіків, яких він безпосередньо стосується. Виявилося, що особисто його не читав жоден. Усі беруть інформацію з телеграм-каналів.
Опитав людей, які панікують з приводу ситуації на Харківщині. Теж ніхто там не був, особисто нічого не бачив. Але кричать:
— Усе вкрали, усе пропало, нічого не збудували.
Задаю цілком логічне запитання:
— А як ви уявляєте будівництво доту чи іншої споруди в умовах, коли противник може обстрілювати робітників з артилерії чи навіть стрілецької зброї?
У відповідь — тиша. То чому ж тоді панікувати з приводу того, що за 4 кілометри від рашки немає бетонних споруд?
І на закінчення — інший приклад. Телефонує жінка і замовляє 20 саджанців лохини. Каже, що вона з Хорольщини і просить привезти їх додому. Пояснює:
— Я сліпа, мені складно на пошті отримувати.
Погоджуюсь. Потім жінка телефонує і перепрошує:
— Ой, я думала, що Кобеляки — це поряд. А вам же 150 кілометрів їхати. Шліть поштою.
Уявляєте? Людина — сліпа. Вона вже ніколи не бачитиме цього світу. Але вона щось садить, про щось клопочеться, розповідає мені про те, як яблучний сидр виготовляє.
Таки дійсно — кожному своє.
І ще одна цитата. Від Сенеки:
«Поки ми відкладаємо життя, воно минає. Адже життя — це не ті дні, що минули, а ті, що залишилися».
