Продовжуємо нагадувати кобелячанам про історію рідного містечка. Цього разу — про історію парку в якому постійно змінювали пам’ятники.
Мова йде про парк імені Богдана Хмельницького, що в самісінькому центрі Кобеляк. Протягом своєї майже півторастолітньої історії він неодноразово змінював назви. Точніше, змінював не сам парк, а люди, у залежності від політичної ситуації.
Не один раз міняли і фігури історичних діячів, які височіють посеред зеленої зони.
Про те, що на постаменті, де зараз встановлений пам’ятник Богдану Хмельницькому, до цього був встановлений пам’ятник Сталіну, знають, а то й пам’ятають ще багато кобелячан. А от тих, хто бачив там фігуру останнього російського царя, вже серед живих немає.
Далі наводимо фрагмент із дослідження під назвою «Садово‑паркове мистецтво. Кобеляки», авторами якого є Оксана Ярмоленко та Павло і Роксолана Різун.
Сквер Богдана Хмельницького
У сквері Богдана Хмельницького зростає дуже багато різних видів дерев: липи, акації, клени, шовковиця, каштани, туя.
Ідея створення міського саду була висловлена владою в кінці 19 століття у вигляді засадження пустуючої площі практично в центрі міста. Сад займав повністю площу в межах сучасних вулиць Кириченко (Калініна), Музичної (Пушкіна), Шевченка та Небесної Сотні (Московської), був огороджений красивим кованим парканом і замикався.
На початку 20 століття він мав назву «Городской сад». Сад був найбільш улюбленим місцем кобелячан для прогулянок, відпочинку, зустрічей.
На встановленій сцені проходили концерти та вистави, біля танцювального майданчика у вихідні та святкові дні грав духовий оркестр.
Також у саду стояв бюст царя Миколи ІІ, який був знесений зразу після Жовтневої революції, а згодом встановлений пам’ятник Йосипу Сталіну. Сад після цього стали називати «Сталінським».
Після смерті Сталіна на 20 з’їзді Комуністичної партії було засуджено культ його особи. Повсюдно вилучалася символіка, пов’язана з його іменем, у 1956 році демонтовано пам’ятник у Міському саду. Скульптуру перевезли до комунгоспу, де її розбили, а п’єдестал залишився стояти. Цього ж року з нагоди ювілею возз’єднання України з Росією парку присвоїли ім’я «300‑річчя возз’єднання України з Росією». Була проведена реконструкція, встановлена нова огорожа.
Постамент стояв до 1962 року, до того випадку, коли до Кобеляк заїхав скульптор Іван Кавалерідзе та не зайшов до парку.
У другому томі «Отчого краю» краєзнавець Костянтин Бобрищев описує це так: «І хто його знає, скільки б ще часу стояв, якби тоді не приїхав Кавалерідзе. Походив він, походив біля того п’єдесталу, а потім і каже: «Я думаю, що тут повинен стояти тільки Богдан Хмельницький. Ви подивіться, який ландшафт! Який простір! Сам Бог створив йому це місце».
Того літа Кавалерідзе так і не доїхав до Сокілки. Йому не терпілося швидше повернутися до Києва, почати роботу над образом улюбленого гетьмана. Ескіз він створив за одну ніч… А ще через одинадцять місяців готовий був і сам пам’ятник. Встановлювати його скульптор не довірив нікому. Приїхав сюди сам. Власноруч заколотив цементний розчин, зробив кріплення…
Словом, залишив митець пам’ять про себе в маленькому полтавському райцентрі в прямому розумінні рукотворну, і живе вона вже півстоліття».
Під час визволення Кобеляк клуб був зруйнований, тож після війни для показу кінофільмів у парку збудували літній кінотеатр, який діяв до середини сімдесятих років. Відновили і танцювальний майданчик.
Раїса Антонівна Бобошко, жителька Кобеляк: «Найбільш відвідуваним місцем у парку на багато років став літній кінотеатр — дерев’яна споруда по типу «сарай» із земельною підлогою, посипаною піском і довгими важкими лавками, замість крісел.
Запам’яталися черги до каси. Їх доводилося вистоювати інколи по кілька годин, адже попереднього продажу квитків ще не було і квитки на наступній сеанс починали продавати після того, як починався сеанс попередній. Перед кожним сеансом демонстрували кінохроніку».
У парку протягом його існування проводилися неодноразові реконструкції. Остання проводилася в 1984 році.
Володимир Семенович Чернявський: «У 1984 році з ініціативи тодішніх секретаря райкому компартії Слинька Миколи Сергійовича, голови райвиконкому Гречухи Миколи Олексійовича було проведено благоустрій міських парків і скверів. За райкомом партії закріпили парк «Перемоги», за райвиконкомом — парк імені 300‑річчя возз’єднання України з Росією, за райкомом комсомолу — парк «Піонерський». На той час я працював заступником голови райвиконкому і очолював робочу групу. У парку «300‑річчя» було замінено металеву огорожу на кам’яний парапет, на вході вставлено арку. Авторами проекту були місцеві краєзнавці Кулик Олексій Іванович та Ольховий Олег Іванович».
Так відбувалося, що парк протягом століття кілька разів змінював свою назву, але не змінив свого призначення — бути улюбленим місцем відпочинку. Навіть була ідея дати йому суто місцеву назву. Про це розповідав у 1995 році кореспондент корпункту газети «Полтавщина» Микола Потькало в публікації «І сказав Касьян»:
«Щодо трьох парків, які є в Кобеляках, то найбільше було суперечок навколо одного — по центральній вулиці Тараса Шевченка. І справа ось у чому. У повоєнний час, коли його омолоджували і чепурили молоді фронтовики, нікому з них і на думку не спадало, як же цю місцину найменувати. Вони доглядали кожне деревце, як згадку про тих, хто боронив рідну землю, хто поліг у близьких чи далеких краях, хто навіть не дізнався, як було звільнено Харків чи Полтаву і чим, узагалі, закінчилася кривава війна. Минає час… Одні дерева вкоренилися, розрослися і стали окрасою парку, інші зачахли. І ось ініціативна група інших, сьогоднішніх молодих людей, подала ідею — ще раз перейменувати парк. Після дебатів і суперечок вирішили дружно бити чолом народному лікарю Миколі Андрійовичу Касьяну, що дав згоду йменувати парк його й батьковим іменами — тобто Андрія і Миколи Касьянів.
У розмові зі мною він сказав так:
— Історію не перепишеш, навіть тоді, коли вона торкається місцевих подій і дат. Хай буде завжди єднання рівноправних народів, хай цим символом буде і наш кобеляцький парк. І ще дуже хотів би, аби у всьому Полтавському краї завжди буяли дерева в дібровах, парках і гаях. Щоб кожен полтавець і кожна полтавка, їхні діти і внуки почувалися тут господарями» (Газета «Полтавщина», 7 квітня 1995 року).
Згодом парк набув статусу скверу та ім’я Богдана Хмельницького.
Зараз у парку з’явилися спортивні майданчики. На місці колишнього кафе «Молодіжне» збудували об’єкт для дитячих розваг. Натомість на наших очах «вмерли» танцмайданчик і скульптурна композиція із дерев’яних фігур казкових героїв.
Але сам парк залишається. І дай Боже, щоб його назву вже не змінювали. Як і фігуру історичного діяча в центрі.
