Не буду зайвий раз повторювати вже банальну фразу про те, що зараз Україна, а з нею і кожен із нас, переживаємо дуже складні часи. У нас — війна, і цим все сказано. Від цього лиха страждають усі. Хтось більше, хтось менше, але всі.
А тут ще й в реальному режимі часу до війни ще й пекельна спека додалася.
Так що складно і важко усім.
Але не зайвим буде нагадати про те, що навіть до таких випробувань можна ставитися по різному. А в результаті, по різному їх перенести і з них вийти.
Розповім про дві реальні історії.
30 червня 2024-го. Кобеляцький ринок. Між рядами продавців ходять двоє людей вже поважного віку. З вигляду — класична сімейна пара двох пенсіонерів. Люди запитують про ціни, задають звичайні питання про товар.
Випадково слухаю їх розмову із продавцем.
Жінка-пенсіонерка розповідає:
— Ми із Роботиного в Кобеляки приїхали. Тут у нас родичі. Сиділи вдома майже до останнього. Але коли протягом двох тижнів вже виходили із погреба, вибачте за натуралізм, лише в туалет, то прийняли рішення виїжджати. Обстріли були безперервними і рано чи пізно «прилетіло» б і до нас.
Обом із цієї сімейної пари по 70 років. У Роботиному в них було все, що нажили. Будинок, господарство, город, садок.
Виїжджали аж через Європу. А один із родичів вирішив ще побути в прифронтовому селі. Його будинок вже був розвалений і він оселився в хаті оповідачки.
— Через тиждень «прилетіло» прямо в двір. Хати, сарая, садка вже немає. Чоловік, який там жив, вночі пішки йшов 25 кілометрів, аби потрапити в безпечніше місце.
Жінка, яка розповіла продавчині цю історію, резюмувала:
— Все, немає в нас уже нічого. Ні дому, ні подвір’я навіть.
Закінчивши свою розповідь, жіночка йде далі. А потім повертається і просить:
— Я ось пару банок літрових купила. Продайте мені полунички трішки дешевше, варення закрию. Дуже ми його любимо.
Німа пауза. Сльози на очах.
....Людям по сімдесят років. Вони втратили все матеріальне, що наживали протягом десятиліть тяжкої і чесної праці.
Але й зараз вони, поплакавши, думають про майбутнє. Вони, наголошую і підкреслюю, не випрошують чогось безкоштовно, а просять зробити знижку в ціні для них. Вони планують їсти варення взимку. Вони живуть і будуть триматися за це життя стільки, скільки їм відведено долею.
...Вівторок, 2 липня. Ранок. На лавці в тіні дерева сидить і розмовляє по телефону «тьотя Люба», мама нашого засновника Сергія Поповича.
Вона вітає якусь свою подругу з днем народження. І, окрім традиційних гараздів, бажає їй і собі в наступному році Перемоги й Миру.
.... Поряд на сонечку лежать вже розлупані абрикоси. Тьотя Люба робить сушку для компоту, який буде пити взимку.
Ні, цих людей не зламати. Лише заради них варто терпіти і перемогти.
Так, держава Україна — це важливо. Але вона неможлива і безглузда без таких людей. Адже лише до того моменту, доки вони вірять в Україну, вона, держава, має сенс.
А вони вірять.
