Читайте також:
У роки війни він визволяв Освенцім, а в мирний час будував Полтаву
У 1941 році розпочалася війна. Технікум, разом зі студентами евакуювали до Чкалова (нині місто Оренбург).
— Після закінчення технікуму наша група з 27 осіб добровольцями пішла до армії, — згадує Іван Швець. — Згодом у Новгородській області, у місті Боровичі, закінчив військові курси. Знаєте, я дуже хотів на фронт. Коли туди потрапив, то воював не через страх, а за велінням совісті. Після закінчення курсів у 1941 році нас розподілили по військових підрозділах. Я був спочатку комсоргом окремого батальйону 151 окремої стрілкової бригади. Згодом став командиром п'ятої стрілкової роти 1074 стрілкового полку 314 дивізії. На фронті був 5 разів поранений.
Звичайно, війна виявилася зовсім не такою, як уявлялося. Мільйони людських смертей довкола. Майже кожного дня гинули друзі, бойові побратими. Шлях до Перемоги тягнувся кривавим слідом...
— Усе, що трапилося зі мною на війні, пам'ятаю. Та найбільше у спогадах залишилося те, як рота, командиром якої я був, визволяла концтабір Освенцім та форсувала річку Одер. Після війни я почав вести щоденник, — згадує ветеран.
Із щоденника Івана Швеця:
«27 січня 1945 року моя рота вступила на територію табору Освенцім. Увесь табір був обтягнутий колючим дротом. Охорона втекла, залишилися лише сестри милосердя, так вони себе називали. Я зайшов до першого крайнього барака. Там побачив жах: майже два десятки в'язнів, які лежали на нарах і вже не могли навіть рухатися. Здорових людей не було. Не знаю, куди їх відправили. Я наказав тоді старшині нагодувати цих немічних. Потім пішов до крематорію. Сестра розповіла мені, як знищували людей. Хотів ще оглянути територію табору, як раптом почув командний бас комбата Панченка: «Іди з табору, організовуй свою роту для відсічі фашистам, частина з яких прорвалася й намагається нас атакувати. Рота вступила в бій…»
Іван Кирилович закриває щоденник та продовжує розповідати:
— Я відчував і свою вину в цьому, оскільки не поставив навколо табору охорону: думав, якщо вони відступили, значить, більше не повернуться. Наступ ми відбили 27 січня 1945 року та пішли воювати далі: форсувати Одер. Для форсування річки тоді відправили 9 рот. Моя рота була п'ятою. Для того, щоб перепливти на інший берег, де зачаїлися німці, нам дали човни, весла. Ми змогли перепливти на протилежний берег, — гордо заявляє ветеран. — Німецькі кулеметники стріляли в наших солдат з бетонного укріплення, яке розмістилося на іншому березі. Вони стріляли по радянських бійцях, які були в човнах. Тоді я як командир роти прийняв рішення: більшості солдатів вийти з човнів на крижину, щоб перепливти річку. Розумію, що ризикував, адже крижину несло з шаленою швидкістю. За найменшого вітру її могло б понести не в той бік. Але ми змогли перепливти річку. Після короткого бою з фашистами зайшли до населеного пункту. Солдати знайшли в підвалах консерви, почали обідати. Нашу трапезу перервала звістка про черговий наступ нацистів. У тому бою я отримав поранення в ліву ногу. Мені потрібно було передати роту й відправитися до госпіталю. Ще не встиг я цього зробити, як знову розпочався ворожий наступ. Ми почали відбиватися. Рана кровоточила, я не міг рухатися, але давав вказівки солдатам, як треба діяти далі… Та раптом розривною кулею мене поранило в праву руку.
До річкової переправи ротного Швеця віддані солдати разом із санітарами везли на тачці, оскільки рухатися він зовсім не міг. Але, як кажуть, на війні, як на війні. Уже біля переправи поряд із солдатами зірвалася міна. Від її розриву ротного відкинуло у воду. Але головне, що не поранило.
— Я тільки став мокрим від крижаної води, зима ж була, а ще загубив шапку. З нею потім ціла історія була. Мене ж доправили до госпіталю в місто Глєвіц, де я був майже 2 місяці. Коли ж виписували, виявилося, що в мене немає шапки. А без неї на фронт ніяк. Тоді медсестри пошили мені шапку, яку в народі називали кубанкою, — сміється Іван Кирилович.
А з госпіталю юнак знову потрапив на фронт. Та повоювати вдалося недовго. Під час запеклого бою протитанковою гранатою йому відірвало стопу та поранило знову ж в ту саму руку.
— Пам'ятаю, що втратив свідомість. А коли опритомнів, то побачив багато крові, а поряд — частину своєї ноги з пальцями. Болі не відчував, напевне, це був шок. А поруч нікого не було. Думав: оце й прийшла моя смерть, — розповідає Іван Кирилович.
Та доля розпорядилася по-іншому. Не хотіла відпускати так рано в потойбіччя молодого чоловіка. Йому пощастило. Неподалік тяжко поранило полковника, ад'ютант якого залишився живий. Він і викликав автомобіль із санітарами, які разом з полковником забрали до госпіталю й Івана Швеця.
— Дорогою полковник помер. Мене ж привезли до госпіталю. Під час операції я втратив багато крові. У мене ІІ група, виявилося, що крові такої ж групи в госпіталі немає. Тоді мене врятувала медсестра Ольга Кузьміна. Вона дала мені свою кров.
Після операції разом з іншими пораненими мене відправили в тил на лікування, — згадує чоловік. — Їхали довго й далеко: у місто Єсентуки (Північний Кавказ). Фактично на кожній станції по 10—15 осіб з поїзда виносили мертвими. Я ж, незважаючи на досить важкий стан, вижив.
У госпіталі після ретельного обстеження Іванові Швецю винесли невтішний вердикт: потрібно ампутувати ногу вище коліна та руку. Для молодої людини це був удар. Бути калікою та тягарем для рідних не хотілося. Тоді він написав листа коханій дівчині, в якому попросив її забути про нього й влаштовувати своє особисте життя. А сам вирішив… покінчити життя самогубством. На щастя, все обійшлося. На той час до госпіталю приїхав британський лікар оглядати солдата-англійця. У британського вояки були такі ж поранення, як і в радянського бійця. З Англії для нього привезли ліки.
— Лікар оглянув також і мене. Виписав лікування. А через кілька днів мені повідомили, що не будуть ампутувати ногу. Тоді я «ожив», — коментує Іван Кирилович.
Після лікування в госпіталі він повернувся до рідної Полтави, де вже розпочиналася відбудова. Вирішив не зупинятися на досягнутому та вчитися далі. Тому вступив до педагогічного інституту, закінчив вищі юридичні курси, торговельну школу. Коли навчався в Харкові, в гуртожитку жив в одній кімнаті разом з поетом. Під його впливом теж почав писати вірші. Друкувався в газетах, кілька разів виходили збірки його творів.
Свою кар'єру в Полтаві Іван Швець починав із посади другого секретаря обкому комсомолу, згодом став заввідділу пропаганди та агітації міськвиконкому. Тривалий час працював завідувачем адміністративного торгово-фінансового відділу та заступником голови міського виконавчого комітету. Саме в той час Полтава починала активно розбудовуватися.
— Знаєте, під моїм керівництвом збудувано ресторан «Іванова гора», ЦУМ, школу №14, 19 магазинів на околицях міста та багато іншого. Особливо мені дорікали за те, що неподалік садиби Котляревського я звів ресторан. За будівництво Центрального універмагу отримав догану, бо будівництво його обійшлося на 250 тисяч рублів дорожче, ніж планувалося: облаштував кращу підлогу, обрав надійні підпори. Тоді ж прокладалися тролейбусні лінії, створювалися дороги, з'являлися нові мікрорайони, — розповідає Іван Кирилович.
Після розпаду Радянського Союзу Іван Швець очолював Комісію з реабілітації жертв політичних репресій. На пенсію вийшов у 1998 році.
За відвагу, проявлену під час Великої Вітчизняної війни, ветеран нагороджений орденами Богдана Хмельницького, Великої Вітчизняної війни I ступеня. А за форсування Одеру отримав орден Олександра Невського. Має медаль «За бойові заслуги» та багато інших.
Насамкінець нашої розмови Іван Кирилович читає свої вірші про війну та показує мені пам'ятні фотографії, зроблені у роки війни та під час лікування в госпіталі. Говорить, що їх у нього не дуже багато. Було не до фотографій. Молодих бійців тоді «знімали» не фотографи, а снайпери…
16 квітня 2010, 14:58 | Полтава | Суспільство
Додати коментар
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
Вам необхідно зареєструватися, або увійти під своїм логіном
