«Близько опівночі ми знайшли Олену в болоті. Вода доходила їй до грудей»

Микола Михайлович Русін, 64-річний директор Новосанжарського будинку-інтернату, останнім часом не розлучається з валідолом.
— От тільки дочекаюся перерахунку пенсії і залишу цю роботу, — важко зітхає. — Щоб щодня дивитися на людський біль, потрібно мати сталеві нерви. Багато дітей, які перебувають в інтернаті, непередбачувані у своїй поведінці. Кілька днів тому одна з дівчаток кинула в мене от цим стільцем, на якому ви сидите. Слава Богу, не потрапила. А втечі звідси хлопці й раніше влаштовували — забрався на дерево, і зістрибнув з нього по той бік паркану. Це ж не в'язниця, тут камер з вікнами на ґратах немає...
Я розумію директора — про останню НП, що трапилася тут на Великдень, йому немає бажання розповідати. Прогледів колектив вихователів зникнення Олени — дванадцятирічної німої дівчинки, і це ледь не закінчилося трагедією. Але все обійшлося... Навіщо про це писати в газеті?

«Ми припускали, що втікачка могла йти на вогні, що світилися вдалині. Але на цьому шляху була глибока річка»
Діагнози вихованців будинку-інтернату не розголошуються. Залежно від рівня фізичного й психічного ураження їх розділяють на кілька профілів. Найважчий — четвертий. Олена перебуває в другому. Це неконтактна, замкнута у собі дитина. У зв'язку з цією обставиною ніхто ніколи не довідається, про що думала дівчинка, виходячи за хвіртку казенного будинку. І які страшні хвилини їй довелося пережити, стоячи вночі по пояс у холодній воді кілька годин підряд у плавнях річки Ворона, що протікає за райцентром Нові Санжари. Тому її порятунок здається просто неймовірним.
— Святковий день підходив до кінця, — згадує про ті події оперуповноважений відділу по боротьбі з економічними злочинами Новосанжарського райвідділу міліції старший лейтенант Сергій Гасанов. — Я тільки встиг подумати, що він виявився досить спокійним, як раптом на пульт чергового РВВС надійшло повідомлення про зникнення вихованки будинку-інтернату. Годинник показував майже двадцяту годину. Наказом начальника райвідділу я був включений до складу слідчо-оперативної групи. За сім років роботи в органах міліції мені неодноразово доводилося розшукувати злочинців, безвісти зниклих, ходити лісами, полями, селами... Але ще ніколи не шукав малолітню дитину, та ще й специфічну.
— Як стало відомо після опитування співробітників будинку-інтернату, дівчинку кинулися шукати ще о шостій годині вечора, — розповідає начальник РВВС Сергій Михно. — Спочатку вони намагалися знайти її самостійно, оглядаючи саме приміщення й прилягаючу до нього територію. Олена, не приховували працівники установи, раніше кілька разів норовила відлучитися з інтернату, але її щораз затримували. Могла просто десь сховатися — за рогом, за шафою, за деревом — і спостерігати, як її всі шукають. А тут — як у воду впала.
Зараз хвіртка будинку-інтернату, що виходить до соснового лісу, закрита. На жаль, у той день, коли Оленка почала спробу втечі, вона була відкрита. Ніхто не сумнівався, що дівчинка зникла в лісі. Адже якби вона опинилася в селищі, місцеві жителі вже давно повернули б її назад. Але як далеко дитина могла піти?
— Озброївшись ліхтариками й розділившись на три групи, ми з колегами разом зі співробітниками будинку-інтернату на чолі з його директором (у цілому нас було близько десяти осіб) рушили у різних
напрямах, — продовжує Сергій Гасанов. — Поруч зі мною опинилася вихователька Лариса Река — дуже розумна жінка. Вона припускала, що Оленка могла йти на палаючі попереду вогні села Забрідки, що розташоване за 3 кілометри від Нових Санжар. Але ці два населені пункти розділяла вузька річка Ворона, глибина якої в окремих місцях досягає трьох—чотирьох метрів. Про найгірше ми намагалися не думати.

«Для нас було за щастя почути вдалині страшний нелюдський крик»
На землю опустився туман. Світло ліхтариків ледь пробивало цю непроглядну стіну. «Олена! Олена!» — кликали пропажу члени пошукової групи. І нічого не чули у відповідь. Раптом на піску в балці старший лейтенант Сергій Гасанов побачив нечіткий слід босої дитячої ноги. Сумнівів не залишалося — відбиток могла залишити тільки дівчинка, яку вони шукають. Так, у «похід» Олена відправилася легко одягнена — без взуття й практично без одягу. Тільки від усвідомлення цього йшов мороз по шкірі — на вулиці було всього п'ять—шість градусів тепла.
— Міліцейське чуття підказувало мені, що ми на правильному шляху, і що все буде добре, — продовжує Сергій Гасанов. — Але як ми не старалися з моєю попутницею, інших слідів більше не бачили.
Відразу за невеликим хвойним лісом — асфальтова дорога, а за нею — галявина, затоплена водою. Через неї пролягає кілька доріг, однак у той момент їх ніхто не шукав.
— Подумки я просив Бога допомогти нам. І, думаю, кожний, хто був задіяний у пошуках, звертався до Всевишнього в надії, що він почує наші молитви, — неохоче згадує про пережите директор Микола Русін. — Поки шукали Лєну, я майже цілу упаковку валідолу зжував. У мене ж у самого двоє дітей, четверо онуків. А мій перший син помер у мене на руках зовсім маленьким. Серце розривалося на шматочки...
— Ні від кого зі співробітників будинку-інтернату я не почув хоча б одного поганого слова на адресу зниклої дівчинки, що додала всім стільки турбот, — підхоплює старший лейтенант. — Усі мали намір шукати її хоч всю ніч. І тут на наше щастя з болота пролунав несамовитий крик. Він був страшний, нелюдський, але такий бажаний для нас. Лариса Река відразу ж впізнала Лєну за голосом і кинулася вперед, обігнавши мене. «Слава Богові!» — видихнули ми одночасно. Це було щастя для нас. Швидше за все, дитина зреагувала на світло ліхтариків. Ми пішли на цей крик і вже не звертали уваги на те, що бредемо по коліно в болоті. Вода й бруд були скрізь, куди не ткнися. Мул став забиватися в мої черевики, і я почав їх губити, зменшуючи швидкість. Добре, вихователька взула кросівки, їй було легше пересуватися...
Сергій Гасанов крикнув директорові інтернату, що йшов позаду на поважній відстані, щоб він зв'язався з міліцією й попросив надіслати до болота автомобіль. Однак дівчинку ще треба знайти. Як на те, утікачка перестала відгукуватися. Вона була десь поруч, і втратити її в останній момент було б жахливо.
А Лєна дійсно трималася з останніх сил і була на грані фізичного виснаження. Схоже, вона застрягла в болоті й не могла вже рухатися. Вчепившись за кущі, стояла по груди в холодній воді й тремтіла. Скільки часу вона так провела, невідомо. Рятування прийшло до неї майже опівночі, а пошуки дівчинки почалися приблизно о шостій годині вечора...
— Лариса Река відразу зняла із себе куртку й загорнула в неї дитину, — веде далі розповідь Сергій Гасанов. — «Ідемо звідси, дитинко, швидше!» — взяли ми з нею Лєну під руки. Дівчинка не плакала, не кричала — мабуть, уже не було в неї сил. Її тільки лихоманило.
В автомобілі Олену загорнули в теплі ковдри, а вже в інтернаті напоїли гарячим чаєм. Її оглянув лікар і... ніяких ознак захворювання не виявив. Так що лікування не знадобилося. У всякому разі, так стверджують в інтернаті.

«Пов'язувати втечу Олени з тим, що до неї погано ставилися в інтернаті, у нас немає підстав»
Директор будинку-інтернату щиро подякував працівникам міліції за проведену роботу. А сам він від обласного управління освіти одержав догану. Таке ж покарання понесла й вихователька групи, у якій знаходиться Олена. Але про подробиці події тут не говорять. Мовляв, дитина жива, і слава Богові. І Олену мені директор показав тільки на фотографії, на якій її й розглянути до пуття неможливо.
— Працювати зі специфічними дітьми дуже складно, — ремствує Микола Михайлович. — Недарма держава доплачує працівникам подібних установ двадцять п'ять відсотків від ставки. От тільки ставки ці сміховинні — усього сімсот гривень. Загалом, з надбавками тисяча набігає. А яка відповідальність! Яке емоційне навантаження щодня! Одна вихователька більше ніж за десятьма—дванадцятьма особами доглядати не може...
Куди з більшим задоволенням Микола Русін розповідає про таланти й успіхи своїх підопічних. Вони, глибокі інваліди, прекрасно співають і танцюють, грають у футбол і вишивають хрестиком. Більшості з них, на жаль, нічим допомогти неможливо. Однак є такі, у яких після курсу реабілітації, особливо в тих, хто страждає дитячим церебральним паралічем, відбуваються позитивні зрушення. Деяких забирають у будинки сімейного типу, деяких — батьки. Але це, на жаль, одиничні випадки.
В Олени теж є мама. Років три тому вона оформила доньку в інтернат, але не забуває її, зазвичай щомісяця провідує, хоча добиратися із Кривого Рогу Дніпропетровської області до Нових Санжар неблизько. Навряд чи мамі дівчинки повідомлять про те, що її дитина ледь не загинула через недбалість людей, яким вона її довірила.
— Будинок-інтернат — установа досить закрита. Я під'їхав сюди через день після порятунку дівчинки, хотів побачити її, залишити подарунки, сфотографуватися з нею на пам'ять, але мене теж до неї не пустили, повідомили лише, що стан здоров'я у неї хороший, — говорить Сергій Гасанов з нотками образи в голосі. — У мене в самого підростає п'ятирічна донька, яка одержує увагу й турботу від всіх членів нашої великої родини. А в цих нещасних дітей є прекрасні ігрові майданчики, калорійна їжа, чисті постелі, гарний догляд, але немає нічого особистого. Я не можу сказати, що їх хтось кривдить — такого в райцентрі ніхто не чув. І пов'язувати втечу Олени з тим, що до неї тут погано ставилися, у нас немає підстав. Одне пояснення — непередбачувана дитина залишилася на якийсь час без належної уваги.
Колеги й друзі жартома називають Сергія Гасанова героєм-рятувальником року. Начальник РВВС висловив йому подяку за службу. По закінченні кварталу вона буде занесена до особистої справи лейтенанта міліції. А він не приховує щастя, що завдяки йому, в якійсь мірі, дівчинка Оленка має тепер два дні народження. І другий припав на найсвітліший день для християн — Воскресіння Господнє. Чи не диво це?

Логін:
Пароль:
запам'ятати