Цією печальною історією поділився із редакцією 82‑річний батько Наталії, яка вже кілька років через тяжку хворобу «прикута» до ліжка.
Чоловік резюмував:
— Тут мова навіть не про гроші, а про те, як одні люди ставляться до інших.
82‑річний Анатолій Ворона із своєю дружиною Зоєю Яківною та донькою Наталією живуть у невеличкому будинку, що в селі, котре поки що називається Прогрес. Розташований цей населений пункт на території Білицької громади.
Анатолій жартує:
— Я завжди пишався назвою села, у якому живу. Коли розповідав немісцевим друзям і знайомим, що оселився в Прогресі, вони дивувалися. І казали, що назва дуже гарна і, можливо, унікальна. А зараз село хочуть перейменувати, то вже нічим взагалі пишатися не буде.
Анатолій Ворона, попри свій поважний вік і явно не богатирський стан здоров’я (чоловік погано чує), не втрачає оптимізму і почуття гумору. Він постійно жартує. Знаходить можливість посміхатися, навіть розповідаючи про ситуацію, в яку потрапила його сім’я.
Каже:
— Я чому вас покликав у гості… Хочу, щоб про нашу історію дізналися якомога більше людей. Адже історія ця не про гроші. Гроші — Бог із ними. Тут історія про те, як одні люди можуть ставитися до інших. Тим більше, що ці інші — це одна конкретна людина, моя донька. Людина, яка «прикута» до ліжка через пухлину в мозку. І от одні люди їй робили складну операцію безкоштовно, давали гроші на ліки. А інші, з дозволу сказати, люди, без жалю і докорів сумління «відрізали» газ в будинку, що належить інваліду першої групи. Ще одні, теж, з дозволу сказати, люди, «здирають» до тисячі гривень за послугу, що коштує сотню.
Передісторія
Анатолій Ворона практично все своє життя був моряком. Спочатку — військовим, а потім ще кілька років «походив» у цивільному флоті.
Уже припинивши працювати, вирішив оселитися на батьківщині своєї дружини. А батьківщина та була в селі Прогрес.
Одна з доньок Анатолія Васильовича проживала в Біликах і власному будинку. Жила там до 2014 року, доки з нею не трапилася біда. У Наталії виявили пухлину в мозку.
Більшість медиків, називаючи досить великі суми, необхідні для проведення складної операції, одночасно попереджали, що не дають жодних гарантій. Не гарантували не те що одужання, а навіть виживання.
Аж доки доля і пошуки не вивели сім’ю на Ужгород.
Анатолій Ворона згадує:
— Вийшов я на знаменитого ужгородського нейрохірурга, професора Володимира Смоланку. І поїхали ми на операцію до нього. Чесно зізнаюся, я, як людина «совєтська», навіть побоювався їхати на захід України. Самі розумієте, все життя мене на флоті «труїли» пропагандою. Але в Ужгороді я був приємно шокований. Там я побачив справжню людяність. Професор не взяв із нас грошей за операцію. А інші люди, у основному місцеві, чиї родичі теж лікувалися в цій клініці, давали нам гроші на медикаменти.
Операція пройшла успішно. Анатолій Васильович із донькою повернулися додому. Хоча медики одразу застерегли, що після такого складного хірургічного втручання Наталія може навіть померти протягом року.
Але жінка жила. Спочатку вона навіть самостійно в магазин ходила. Інвалідність першої групи їй дали одразу, ще в 2014 році.
Але згодом стан здоров’я Наталії став погіршуватися. І батьки були змушені забрати її з Біликів і поселити разом із собою, в Прогресі.
Зараз Наталія практично втратила зір і слух. Вона потребує цілодобового нагляду. Цим і займаються її батьки.
Наталія «прикута» до ліжка
Про газовий борг дізналися від квартирантів
У будинку, що належить доньці Анатолія Ворони, ніхто не проживав. Аж доки в 2024 році Анатолій Васильович не вирішив пустити туди переселенців з Донбасу. Вони і повідомили чоловіку, що будинок Наталії від’єднаний від газопостачання.
Ворона почав виясняти. І йому повідомили, що в 2023 році був суд. І було прийняте рішення «відрізати» газ через існуючий борг за транспортування в сумі 2170 гривень 30 копійок. Також суд забов’язав Наталію Єрошенко сплатити і судові витрати в сумі 268 гривень 40 копійок.
Анатолій Ворона розповідає:
— Звичайно ж, ні про який суд ми не знали. А Наталія на той момент уже була безпорадною і жила в нас. При цьому в мене є документи, як абонентська книжка, так і акт, підписаний працівником газової служби, що станом на 2019 рік в моєї доньки була переплата за спожитий газ в сумі 6875 гривень 13 копійок. Але ніхто цей факт до уваги не взяв, взаємозалік не провели, нас не повідомили, а просто взяли й відрізали газ інваліду першої групи, людині, яка просто фізично не може себе захистити.
Від редакції: юристи, із якими ми консультувалися, зазначили, що в цьому випадку організації, що займаються продажем газу та його транспортуванням, не могла провести між собою взаємозалік.
Анатолій Ворона зрештою заплатив за борг доньки та за приєднання до газопостачання. Каже:
— Залишилося ще 680 гривень заплатити за обслуговування мережі. Отримаю пенсію, заплачу.
Та паралельно Анатолій Васильович звернувся в бюро безоплатної правової допомоги і за допомогою тамтешній юристів подав позов до суду щодо дій газовиків.
І суддя Кобеляцького суду Тетяна Мороз 3 червня 2024 року своєю ухвалою задовольнила заяву Наталії Єрошенко та її батька Анатолія Ворони, як довіреної особи. І цим самим скасували судовий наказ Кобеляцького суду від 7 серпня 2023 року, виданий за заявою «Полтавагазу» про стягнення заборгованості за розподіл газу в сумі 2170 гривень. Також суддя в ухвалі роз’яснює, що тепер уже «Полтавагаз» має звертатися до суду.
І можна було б порадіти торжеству правосуддя. Але ж Анатолій Ворона за скасований борг уже заплатив.
Чисто теоретично, Анатолій Васильович може спробувати через суд повернути ці 2170 гривень. Юристи говорять, що це можливо.
Також можна, знову ж, через суд, повернути оті 6875 гривень переплати за газ. Це взагалі дуже реально.
Але чи зможе пройти весь цей шлях 82‑річний чоловік, котрий опікується донько-інвалідом, у якого в силу віку і в самого достатньо серйозних проблем зі здоров’ям? Питання більше, ніж риторичне.
Тим більше, що сам Анатолій Васильович підкреслює:
— Гроші в цій історії — не головне. Я б може взагалі в пресу не звертався. Посудився б із газовиками — та й по тому. Але мене «добив» іще один випадок. Стався він, коли я вже намагався все сплатити і приєднати будинок до газопостачання. Мені в тій же газовій службі, на першому поверсі це було, дали номер телефону. Це був номер людини, яка має обстежити димохід і дати мені довідку. Я подзвонив тому чоловіку. І навіть запропонував йому свої послуги, як водія. Приїхав би, забрав, а потім — відвіз додому. Але він не захотів. Натомість сказав, що приїде сам, але це мені коштуватиму 40 гривень за кілометр. Що це, як не корупція? І от за саму «бумажку» я заплатив 150 гривень, а ще 800 за те, що до будинку Наталії на 10 хвилин приїхав якийсь чоловік. От після цього випадку в мене й виникло бажання, щоб про нашу історію дізналися люди. Отак воно буває.
По закінченню нашої розмови, яка тривала більше години, Анатолій Васильович та Зоя Яківна запросили на день народження своєї доньки.
Зоя Яківна тихо сказала:
— Приїжджайте 28 жовтня. Наташі виповниться 50 років. Тільки рідні зберуться.
Під час всієї нашої розмови жінка була спокійною. Вона допомагала мені спілкуватися зі своїм чоловіком, адже в нього проблеми зі слухом. І лише одного разу не втрималася і заплакала. Щось згадала.
Відверто кажучи, можна зрозуміти цих людей. Навіть не зрозуміти, а спробувати це зробити. Адже, як колись писав німецький письменник — гуманіст Ремарк — людині, в якої не болить, не можливо відчути біль іншої людини. Хтось пробує зрозуміти інших, а хтось просто ріже газ.
А на день народження Наталії поїду.
