Під час чергової сесії Кобеляцької міської ради виникло дві «гарячі» дискусії. У обох, окрім власне депутатів, взяли участь і представники громади. Конкретніше — жителі невеликого села Сухинівка, що поряд із Кобеляками.
Про думку сухинян щодо потенційного створення станції по сортуванню сміття, що буде розташована неподалік від їхнього села, прочитаєте в іншому матеріалі номера.
Нижче ж — про словесно-ідеологічну баталію навколо питання, яке навіть не було винесене на сесію. Але про нього зараз багато говорять і пишуть.
Мова про зміну географічних назв, точніше, про перейменування сіл у Кобеляцькій громаді.
Як відомо, під сокиру деколонізації потрапили Сухинівка, Леваневське і Кунівка.
І якщо з приводу Леваневського ніяких дискусій ніколи не виникало, то із Сухинівкою та Кунівкою не все однозначно. Приміром, жителі села, нібито названого на честь пана Сухини, вперто не бажають, щоб їх село перейменовували. Воно то й голосування на електронній платформі пройшло, і непогану нову назву (Полісся) придумали, але ж більшість сухинян таки проти.
А результати електронного голосування люди просто не сприймають. Адже в ньому взяли участь лише 35 чоловік, а більшість селян або не знали про це, або не мали змоги взяти участь.
До речі, всі отакі електронні голосування, тотальна цифровізація процесів характерні для таких держав, як Україна, Китай і росія. Цікавий логічний ряд вибудовується, чи не так?
Чомусь, у державах із старою і розвиненою демократією не поспішають все оцифровувати.
І от сухиняни прийшли на сесію не лише для того, щоб протестувати проти будівництва сортувальної станції, а ще й вимагати, аби їх послухали і не перейменовували село.
Їх послухали. Хоча це питання на сесію так і не винесли. Більше того, депутати та міські чиновники в приватних розмовах не приховують того, що теж, м’яко кажучи, не захоплюються ідеєю тотального перейменування.
Тобто перейменовувати Сухинівку, Кунівку, Марківку і Чорбівку не хоче ніхто, окрім Інституту нацпам’яті.
Просто чиновники і депутати, на відміну від простих селян, розуміють, що якщо на рівні верховної виконавчої влади вирішили провести перейменування, то проведуть. Держава, вона ж, як відомо,є апаратом насильства. Про це дуже влучно сказав чоловік, про якого зараз згадувати заборонено. Цікаво, що ті, хто заборонив, у своїй діяльності чітко слідують методам, які запроваджував той заборонений діяч.
А прості селяни ще наївно думають, що їм вдасться домовитися із тоталітарною державою, якою по суті є Україна.
І аж занадто переймаються значенням назви свого села. Насправді ж, назва є звичайним словом, яке придумали люди. І яке ще сто разів можна змінити.
Так що перейменування — це не смертельно.
Погано те, що суть нашої держави не змінюється. Ну не збирається вона домовлятися із людьми.
І я зовсім не здивуюся, якщо через кілька років комусь з Інституту нацпам’яті чи ще звідкись примандюриться заборонити того ж Василя Стуса. Привід знайдеться завжди.
От днями прочитав переписку в Фейсбуці. Виявляється, Стус, ой лишенько, рекомендував своєму синові читати вже майже заборонених Толстого і Достоєвського.
Ну чим не привід для заборони самого Стуса? Потрібно ж апологетам тоталітаризму якось свою зарплату відпрацьовувати.
