"До 30 років я не говорив українською": румун з Буковини, який закохався в мову і тепер лікує нею душі на фронті.
Георгій Бота з Буковини вчив Шевченка румунською, до тридцяти років відповідав людям російською — просто тому що іншої мови не знав. А потім написав оповідання для дружини. І не зміг зупинитися. Зараз — член Національної спілки письменників, автор книг, які читають на передовій як антидепресанти. На Буковині його історія про те, як мова знаходить людину, коли вона готова її почути, вражає багатьох.
Про це пише чернівецьке видання BUK media.
Георгій народився у 1966 році в селі Бояни Новоселицького району — у родині колгоспників, де вдома говорили румунською, а українська була чужою. Після школи — фельдшерське відділення, робота на селі: завідувач фельдшерсько-акушерських пунктів, сільський голова. Медик, чиновник, громадський діяч. Про книги не думав.
І мови просто не було.
"Російська була — мова і література. Української не було. Я навіть Шевченка вчив румунською. А далі — фельдшер на селі. Величезний обсяг роботи, постійне спілкування. І я до тридцяти років не розмовляв українською зовсім. Люди до мене говорили українською, я відповідав російською — тому що іншої мови просто не знав", - каже він.
Так жили тоді багато. Особливо серед румуномовних.
Все змінила кохана. Коли одружився вдруге, захотів здивувати молоду дружину Марину — жінку, яка любить читати.
"Я запропонував: 'Маринко, я напишу для тебе роман'. Хотів підкорити її за тиждень. Добре, напишу не роман, а у формі оповідання", - згадує Георгій.
Написав. Марина почитала — була у захваті. Він сам собі не вірив: може, від любові хвалить? Вирішили перевірити — опублікували в інтернеті.
Реакція здивувала обох. Коментарі, люди писали серед ночі: "Не можемо спати, давайте продовження!" Оповідання розбили на частини — читачі нервували в очікуванні.
"Я зрозумів, що це дуже потрібна річ, люди чекають, якийсь емоційний голод", - каже письменник.
Далі — ще одне оповідання. Потім ще. Коли назбиралося більше тридцяти, хтось написав: "Слухайте, та зробіть уже книжку".
У 2021 році вийшла перша збірка — "Долі з вогню, землі та любові". Вогонь — це боротьба і війна, земля — найцінніше, любов — бо без неї нікуди.
Георгій пише про Буковину і її людей. Не про героїв із підручників — про звичайних: батьків, дідів, сусідів, тих, хто будував хату, сіяв поле, виживав під час лих. Занурюється в місцеву говірку, діалекти, "мову предків" — щоб читач упізнав себе і своїх.
Сьогодні він — член Національної спілки письменників. Автор українських книг. Людина, яку на фронті читають буковинські хлопці.
"Мої оповідання — як антидепресанти, заспокійливе. Люди шукають їх, щоб вилікувати душу", - каже Георгій.
Він відвідує госпіталі, зустрічається з військовими, надсилає книжки на передову. Хлопці пишуть: читаючи, вони думками повертаються додому. Чують знайомі голоси, впізнають вулиці, відчувають запах рідного.
"Людина на війні, під час відпочинку між ротаціями, відкриває книжку — і як ніби була вдома", - пояснює письменник.
Тому свідомо змінив підхід. Раніше писав важкі оповідання, як є в житті. Тепер — шукає історії, де добро перемагає зло, бо людям потрібна надія.
"Як би важко не було — людина має вірити, що все буде добре. Я хочу дати їй цю віру", - каже Георгій Бота.
Румун із Буковини, який до тридцяти років не говорив українською. А тепер пише нею книги, якими лікує душі на фронті. Написав перше оповідання для коханої — і знайшов свій голос. Мабуть, саме так і буває — мова знаходить людину тоді, коли вона готова її почути.
