Саме вона приїхала на особистий прийом до Михайла Цимбалюка, коли він 2 вересня 2009 року перебував з робочим візитом у Котельві. «Дай Боже здоров’я йому за те, що він мене вислухав і допоміг, - говорить Ганна Пантелеймонівна, яку у селі прозивають «Паньківна», - коли почула, що до нас приїжджає сам генерал, то зрозуміла, що треба йти і просити. У мене ж серце боліло за мою майже ровесницю, яка має більше 20 років трудового стажу і вже більше 30 років на пенсії, але фінансово її не забезпечували, бо вона ніколи не мала паспорту. Прожила усе життя, пропрацювала, виростила трьох дітей і ніколи не думала про те, щоб його отримати. Раніше ж у селах паспорти не видавали, а тільки записували у господарську книгу, ото і все. Приїхала родина у село – їй дали хату, корову, землю, тільки працюй, паспортів не питали. А зараз такі часи, що без нього нікуди. Тоді й вирішили, що треба їй допомогти. Михайло Михайлович сказав, що наприкінці жовтня паспорт буде, але Євгенія Дмитрівна отримала його навіть раніше, а відповідно і пенсію їй нарахують швидше.»
Ганна Пантелеймонівна разом із сільським головою Ковалевської сільської ради Галиною Золотоус з 2006 року писали в інстанції, робили запити, але все було марним. «Інтенсивно у цьому питанні ми почали працювати вже з 2007 року, - говорить Галина Золотоус, - до того я зверталася і до голови райдержадміністрації, і до керівників сільськогосподарських підприємств, щоб виділяли хоч якусь копійчину, вони допомагали, але питання паспортизації Євгенії Дмитрівни було дуже болючим.»
Болючим і невирішеним на той час воно видавалося тому, що на час 16-річчя Євгенії Кубишкіної припала війна. Тоді вона і мала документ, але він загубився чи згорів у пожежі, жінка вже не пам’ятає. Батьки померли, коли вона була зовсім маленькою. А потім війна, післявоєнні руїни, відбудова – увесь цей час Євгенія Дмитрівна переїздила з колгоспу в колгосп, працювала і дояркою, і пташницею, і різноробочою, словом, не боялася ніякої роботи. Складнощі були, але до паспорту руки не доходили. Повернулася на Батьківщину у 1956 році. Саме тоді їм у колгоспі дали хату, так і жила з трьома маленькими дітьми.
«Коли ми почали збирати дані, то виникало багато труднощів, але перед ними ми не спинилися і провели величезну роботу, - говорить Роман Бурнаховський, начальник Відділу громадянства і реєстрації фізичних осіб ГУМВС України в Полтавській області, - по-перше жінка дуже багато переїздила з місця на місце, тому нам потрібно було відслідкувати усі переміщення, даючи відповідні запити. Зверталися і в Росію, і навіть у Грузію, тому що була інформація, що вона деякий час і там проживала. Дату народження вона пам’ятала, але то була тільки усна інформація, на жаль, не підтверджена письмово жодним документом. Адже архіви, де зберігалися дані на людей, погоріли у часи війни. Єдине на що ми натрапили – це запис в одній з лікарень у Луганській області, тоді вона називалася Ворошиловградською, де записані дані Кубишкіної Євгенії Дмитрівни – дата народження, але знову ж таки жодної інформації про паспортні дані. »
Ще один запис і згадку про жінку виявили у погосподарській книзі Великорублівської сільської ради 1976 року. У ній записують усіх мешканців села. Там же і вказано на родину Кубишкіних – Євгенію Дмитрівну, яка народилася у Котелвському районі, та її діти. Словом, перешкод було чимало, але їх з успіхом подолали. Після усіх відповідних перевірок та запитів, за правом територіального походження тепер в Україні офіційно з’явився ще один повноцінний громадянин.
Тепер Ганні Пантелеймонівні залишається тільки дозбирати відповідні документи для оформлення пенсії та відправити їх у відповідні інстанції, але це вже дрібниці. У селі всі сподіваються, що гроші отримає ще у цьому році.
Сама ж винуватиця такої події, незважаючи на вік, любить співати і намагається ще хоч якось поратися по господарству. Вона упевнена, що на отриману першу пенсію купить все, що захоче, але найбільше радіє тому, що уперше в житті матиме змогу виконати свій громадянський обов’язок і піти на вибори Президента України.
