І до них навіть навідується з візитами дружина Президента пані Ющенко. Але доїхати до школи та подивитися на все це, якось не виходило. Аж поки на конкурсі «Королева КДУ», що відбувся у грудні, ми не послухали розповідь Принцеси. Титул Принцеси КДУ-2009 виборола школярка, учениця 12-ї школи Юля Сергієнко. От вона і розповідала на сцені Міського палацу культури про волонтерську роботу та учнівську доброчинність. До того ж, дівчина виявилась головою Школи юних волонтерів. Наслухавшись її розповідей, ми і поїхали, нарешті, до 12-ї школи – подивитися на їхні дива.
Саша навіть книжку написала – «У своєму житті я не самотня». Писали, звісно, разом з Олександрою Іванівною. А от малює Саша сама. І дуже любить цю справу. Найчастіше малює Червону Шапочку. І мріє, що у її житті – як і в житті Червоної Шапочки – спершу все було погано-погано, а потім стане дуже добре.
Саша: «Я звикла, що діти до мене погано ставились»
Спочатку нас познайомили із Сашею. Бо, власне, з неї і почався соціально-реабілітаційний центр 12-ї школи. Саша сказала нам: «Я звикла, що діти до мене погано ставились. У дворі, на вулиці. Сміялися, могли за спиною плюнути, у дворі «калічкою» називали. Я дуже-дуже боялася піти до школи!»
У дитячому садочку маленькій Саші зробили щеплення, несумісне з її діагнозом. Відтоді вона перестала ходити. Місяцями і роками сиділа вдома. У двір її виносила на руках старша сестра. Там Саша сиділа на лавці і спостерігала, як інші діти бігають та граються. Навчалася вона вдома. З першого по п’ятий клас до неї приходили вчителі. Так з’явилася Олександра Іванівна – викладач української мови та літератури з 12-ї школи. Саші вчителька страшенно сподобалась, вона завжди чекала її уроків. Та одного разу Олександра Іванівна запізнилася. А коли, нарешті, постукала у двері, – їй назустріч кинулась Саша зі словами: «Я думала, ви більше ніколи не прийдете!» Тоді у Олександри Іванівни і виникла думка створити при школі дитячий соціально-реабілітаційний центр. І зробити так, щоб Саша більше не сиділа місяцями сама вдома, а ходила до школи. Та як ходила? Дівчинка не могла робити це самостійно. Тож спершу за нею щоразу приходила шкільна медсестра – відводила до школи та приводила додому. Одного дня медсестра не змогла прийти. І Олександра Іванівна попросила дівчат-старшокласниць сходити за Сашею. Ті радо погодились. Але Саша розплакалась і на відсіч відмовилась піти з ними – вона боялася дітей.
Знадобилося чимало часу, аби Саша перестала боятися школярів та школи. Нині вона потроху ходить, і не лише відвідує заняття, а й грає у шкільному театральному гуртку «Чарівна казка». Нещодавно з успіхом зіграла принцесу. Цей спектакль навіть транслювали по телеканалу «Візит». А Саша радісно вихвалялася: «Уявляєте, мене по телевізору показували! Олександра Іванівна, я тепер зірка!»
І хто б сумнівався?
У центрі на фото – Саша. Зліва – Валя, її найкраща подруга. Справа – Юля, голова Школи волонтерів.
Валя: «Я бачила дівчинку, яка завжди сиділа сама»
Валя – найкраща подруга Саші. Вони познайомились, коли Саші було 8, а Валі – 9 років. Живуть в одному будинку. Тож Валя часто бачила у дворі на лавці маленьку самотню Сашу. Кілька разів Валя обережно підходила до неї ближче. Потім наважилась посміхнутися та кивнути. А потім дівчата сказали одна одній: «Привіт!» – і, нарешті, почали дружити. Зараз вони обидві обожнюють групу «Корні», розмовляють про все на світі, і навіть ходять разом «боліти» за футбольну команду Валиного класу. Саме Валя найчастіше водить Сашу до школи. І саме Валя запросила Сашу поїхати разом на шкільну екскурсію до Переяслава-Хмельницького.
Ми слухали історію про дівчачу дружбу, і думали: яка мила, скромна дівчинка Валя. Аж раптом виявилось, що скромна дівчинка написала на обласний конкурс наукових рефератів роботу «Система цінностей та здатність до емпатії членів волонтерського руху»! І виборола призове місце.
Такі вони, скромні школярки 12-ї школи.
Юля: «Мене так навчили вдома – дітям, бабусям та маленьким звіряткам треба допомагати»
Юля – та сама Принцеса, завдяки якій ми і приїхали зрештою до 12-ї школи. Волонтерською діяльністю дівчина займається три роки. Розповідає про неї із захватом. Від Юлі ми дізналися, як старшокласники збирають благодійні кошти на солодкий стіл та подарунки для дітей з фізичними обмеженнями. Як супроводжують до школи та допомагають дістатися додому дітям-інвалідам, що займаються у шкільних гуртках та ходять на лікувальну фізкультуру. Як відвідують кременчуцький Будинок дитини.
Почули ми сумну історію про маленького Артурчика, який дуже дружив з Юлею. А одного дня зник – його вивезли на усиновлення до далекої Швеції. Найсумнішою нам видалась історія про чотирирічну дівчинку, яка жила у Будинку дитини і дуже боялася карети «Швидкої допомоги» – бо саме на ній вивезли назавжди її маму. Юлі дуже довго довелося пояснювати дитині, що загалом «Швидка допомога» рятує людей, а не забирає мам у маленьких дівчаток.
Наостанок Юля розповіла нам, що мріє мати гарну роботу з доброю платнею. Щоб працювати було цікаво, а грошей вистачало б, щоб допомагати дітям.
Міська влада економить на хворих дітях
12-та школа має статус «школи сприяння здоров’ю». Соціально-реабілітаційний центр для дітей «Надія» тут створили у 2006 році. Ідею запропонувала заступник директора з науково-методичної роботи Олександра Іванівна Кійло. Назву центру обрали діти. Серед школярів оголосили конкурс на найкращу назву. І виявилось, що більшість дітей хочуть назвати центр «Надією». Наразі його регулярно відвідують більше двадцяти дітей з обмеженими фізичними можливостями. Вони займаються у шкільних гуртках та театральній студії. А також ходять на лікувальну фізкультуру. Деяких дітей привозять навіть з району. Волонтери розповідали нам про маленького Богданчика, якого батько возив сюди з Майбородівки. Богданчик згодом вдало дебютував у шкільній казці в ролі Собачки.
У залі лікувальної фізкультури з дітьми працює Тетяна Миколаївна – вона і масажист, і тренер. До речі, відомий. Кілька разів у школі починалася паніка – Тетяну Миколаївну переманювали на роботу кілька респектабельних кременчуцьких фітнес-центрів. І щоразу вона залишалася.
Зал лікувальної фізкультури створювали потроху. Обладнання переважно приносили з дому вчителі. Вони ж шили спеціальні мати для хворих дітей. Школярі збирали каштани для саморобних масажерів стопи (пласкі мішечки, наповнені каштанами). Власник магазину, розташованого неподалік від школи, привіз і подарував тренажер «бігова доріжка». Міська влада (міськвиконком, депутатський корпус) не привезла і не подарувала нічого.
Великі зачинені намертво двері справа – це двері шкільного басейну. Багато років тому він працював. Школярі займалися тут фізкультурою та вчилися плавати. Для дітей з обмеженими фізичними можливостями, для їхніх хворих суглобів, басейн – життєва необхідність. Але вже кілька років він зачинений – кременчуцька влада не має вільних коштів, аби заплатити за гарячу воду, необхідну для басейну. І кошти ці найближчим часом не з’являться. Бо немає звідки їм з’являтися. І криза тут ні до чого. І жалюгідне державне фінансування також. Кременчуцька громада мала класні земельні ділянки, привабливі для забудовників. Коли б їх продали через аукціон, вони б стали суттєвим джерелом наповнення міського бюджету. Але чинний депутатський корпус за сприяння міськвиконкому поділив землі між своїми бізнесовими структурами. Нині – ані ділянок, ані грошей. Ані басейну для дітей. Лише нудна вічна пісенька про відсутність коштів. Такі маємо наслідки діяльності містечкових політичних «еліт». Тих самих БЮТівців, соціалістів, регіоналів, які нині пропонують громаді чергових рятівників держави.
