69-річна жителька Покровська волею долі була змушена переїхати у зовсім незнайоме для неї містечко на Полтавщині. І зараз не приховує свого захоплення Кобеляками. І мріє, повернувшись у Покровськ, написати розповідь, а може й книгу про наше місто.
Недаремно ж кажуть, що все в цьому житті пізнається у порівнянні. Чимало кобелячан люблять нарікати на ті чи інші проблеми, із якими їм доводиться стикатися, живучи в рідному для них містечку. І, у то же час, є достатньо велика кількість людей, для яких Кобеляки стали практично новою малою батьківщиною.
Олена Білицька кілька місяців тому переїхала в Кобеляки із міста Покровськ, що на Донеччині. Переїхала не із власної доброї волі, а як вимушена переселенка. Адже життя в прифронтовому Покровську стало зовсім нестерпним.
Олена Білицька має «тутешнє» прізвище. Хоча до війни практично нічого не знала ні про Кобеляки, ні, тим більше, про селище Білики. Усе її свідоме життя пройшло в Покровську, раніше — Красноармєйську.
Жінка працювала начальником Служби в справах дітей при виконкомі тамтешньої міської ради. Із цієї посади і пішла на пенсію. Ні про який переїзд до Кобеляк навіть не думала. Говорить:
— Я чула про те, що в Україні є містечко під назвою Кобеляки. Але не більше цього.
Але все змінила війна
Із самого початку російсько-української війни Олена Білицька почала волонтерити. Відповідний досвід у неї був ще до війни.
Олена Валентинівна згадує:
— Ще до війни в ході моєї роботи мені вдалося познайомитися із представниками голандського благодійного фонду. Знайомство було випадковим. Якщо хтось знає, був такий український футболіст Євген Левченко. Він родом із донецького краю — із Костянтинівки. І він досить довго грав у футбол за один із голандських професійних клубів. І дуже добре себе там зарекомендував. І один голандець, керівник благодійного фонду Ніко де Борст, вирішив віддячити українцеві і зробити щось хороше для його малої батьківщини. І поїхав у Костянтинівку. Але сталося так, що вони із перекладачем трішки наплутали і приїхали до нас у тодішній Красноармєйськ. І прийшли в міську раду. А там зустрілися зі мною. А під час знайомства, після моєї розповіді про мою роботу з дітьми, Ніко сказав: «У разі необхідності, звертайтеся до мене».
А в мене була мрія створити в Покровську, давайте будемо називати моє місто по українському, дитячий будинок сімейного типу. А в місцевої влади не було грошей, щоб купити для цього будівлю. І я звернулася за допомогою до голандця. І щоб ви думали? Він купив не лише саму будівлю, а й все необхідне для комфортного проживання в ній. Буквально все — від побутових приладів до ножів і виделок. А коли почалася війна, вивіз дітей і їх батьків до Голандії.
Коли почалася війна, до Олени Білицької знову зателефонували із Голандії. А потім з нею зв’язався і український представник благодійного фонду «Дихання». Він запропонував допомогу. Конкретніше — висловив готовність надати бензинові генератори для виробництва електроенергії.
Олена Білицька продовжує свою розповідь:
— Я дала свою згоду на співпрацю і дуже швидко до нас привезли 19 новеньких генераторів. Один із них я віддала в музичну школу, а інші — передала нашим військовим. А після цього хлопці-військові ще раз звернулися із проханням дістати їм генератори. І ще десять штук ми змогли отримати і їм передати. Після цього вже почала співпрацювати із громадськими організаціями. Ну а від себе плела і дарувала нашим захисникам обереги. От і вам подарую. Напевне, це вже 510-й оберіг, зроблений мною.
У Кобеляки покликала сестра
Олена Білицька розповідає, що не планувала покидати Покровськ. Говорить:
— Перша хвиля біженців від нас була уже в 2022 році. Я не поїхала, хоча й пропонували. У мене ж кіт Кузя і собака Дуся. Мені ж ні на кого їх залишити. Бачила, як люди просто випускали тварин із садиб і виїжджали. А я не могла себе пересилити. Мої ж чотирилапі є зовсім домашніми. Вони не виживуть самі, на вулиці.
Але коли лінія фронту вже впритул наблизилася до Покровська, до Олени Білицької почали телефонувати вже й із голандського фонду «Дихання». І теж умовляли виїхати в більш безпечне місце.
Жінка почала шукати, де б її взяли із собакою та котом. І поїхала в Білу Церкву. Але там на неї очікувало розчарування.
Переселенка згадує:
— Так, там у будиночок впустили і з тваринками. Але ж будинок дуже довго стояв пусткою і в ньому стояв такий запах, що я чотири ночі спала на вулиці. Добре, що тепло було. Та й власник будинку сказав, що планує його продати. А в мене грошей на таку покупку не було.
Олена Вікторівна зізнається, що була на межі відчаю і подумала про повернення назад у Покровськ. Аж тут зателефонувала її сестра, яка раніше переїхала до Кобеляк, і сказала:
— Переїжджай сюди. Тут дуже гарно.
— А із собакою і котом мене приймуть?
— Приймуть. У власниці будинку теж є кіт і собака.
У Кобеляках я почала спокійно спати і... плакати
Так Олена Білицька опинилася в Кобеляках. Як сюди потрапила її сестра Люба — це окрема історія для окремої публікації. Але коли вона сказала Олені Вікторівні: «Приїждажай сюди. Тут тобі буде добре», — та повірила словам рідної людини. І ні хвилини про це не жалкує.
Олена Вікторівна продовжує свою розповідь:
— У вас чудове містечко. Я зараз, коли говорю із родичем із Покровська, який ще тримається там, то кажу, що в разі необхідності нехай їде тільки сюди. Не знаю, можливо мені так щастить, але я тут зустрічаю лише добрих і милосердних людей. А власниці будинку Клавдії Панасенко, якій уже 85 років, пообіцяла, що після війни кожного літа буду приїжджати в Кобеляки. Мене тут чудово зустріли і в міській раді, куди пішла ставати на облік, і в бібліотеці, і в музеї, і в церкві. Я під час свого переселення загубила каблучку із написом «Врятуй і збережи». Пішла в церкву. А зайти не осмілююся, адже була одягнена в шорти і хустинки на голову не мала. А мене на ганку зустріла жіночка, дала хустину, завела в храм, допомогла вибрати каблучку.
Під час свого візиту до міської ради, йдучи по вулиці Касьяна, Олена Білицька звернула увагу на напис на одній з будівель. Каже:
— Я одразу звернула увагу, що на табличці йшлося про психологічну допомогу. Я ще здивувалася, що в такому маленькому містечку хтось надає психологічну підтримку, і вирішила зайти.
Як виявилося, жінка потрапила до кобеляцького відділення центру життєстійкості.
Нагадаємо, що центр життєстійкості відкрився і почав свою роботу в Кобеляках у травні поточного року. Головне завдання установи — надання психологічної підтримки усім без виключення жителям громади та вимушеним переселенцям.
Білицька розповідає:
— Як зайшла я у ваш центр життєстійкості, так і буваю там ледве не щодня. Ви знаєте, я, в силу своєї колишньої роботи, постійно спілкувалася із психологами, сама маю певні знання. Тому можу відрізнити професіонала від непрофесіонала. У Кобеляках — професіонали вищого ґатунку! Скажу вам більше. Можна мати диплом, професійну освіту, але не любити свою роботу. Ірина та Ігор Ткаченки, які працюють у вас, свою роботу дуже люблять. Мені вже і виставку моїх робіт по в’язанню й вишивці допомогли організувати, і навіть у хор записали. Це, не кажучи про щоденне спілкування. І ви знаєте, їх робота досить швидко дала позитивний результат.
Жінка говорить, що її покинуло відчуття розпачу. А ще — вона почала гарно спати і… плакати.
Олена Вікторівна пояснює:
— Я по своїй натурі тонкосльоза. Але під час переселення ніби заціпеніла, скам’яніла. Згадую, як у Білій Церкві спала на вулиці і хотілося заплакати, але не могла. Напевне, це так організм відреагував на психологічний стрес. А тут я заплакала. А це — полегшення. Це прекрасно, що у вас є такий центр. Раджу всім людям із психологічними проблемами туди звертатися. Так, стрес можна здолати і самому. Але це буде довго і тяжко. А я, після спілкування із Ткаченками, ніби на світ народилася.
Олена Білицька не приховує, що при першій же нагоді повернеться у Покровськ. Вона свято вірить в те, що вистоїть її будинок, вистоїть Покровськ і вся Україна.
А про своє життя у Кобеляках напише розповідь. Адже жінка має невеликий письменницький досвід. А можливо, то буде ціла книга. Хороша книга про добрих людей і гарне місто.
