Цю історію розповів мені старий друзяка Вован. Не знаю точно, правдива вона чи ні, але товариш клявся і божився, що вона є реальною. Тому й вирішив я поділитися нею із широким загалом.
Колись давно, а може й недавно, жило на острові плем’я. Хороші, в принципі, люди, але занадто наївні. Таких часто називають «простяками».
Як і на будь-якому путньому острові, владу собі люди вибирали. Через кожні п’ять років усі ходили на виборчі дільниці, вкидали бюлетені, а після того поверталися додому, сідали біля пічки і дружно починали очікувати хорошого життя. А воно, те довгоочікуване покращення, все ніяк не наставало.
Більше того, острів’яни врешті обрали собі таких депутатів і чиновників, котрі швиденько дограбували все, що залишалося в казні після «попірєдніків», обчистивши таким чином своїх виборців фактично до нитки. Не залишилося на острові нічого, і люди були поставлені на межу голодної смерті.
І ось тоді з далекого материка на острів приїхав надзвичайний і дуже високоповажний перевіряючий. Він мав завдання — розібратися в ситуації і змінити її в кращий бік.
Перевіряючий працював дуже швидко і чітко. Протягом одного дня він зустрівся із керівництвом острова і з народом, поговорив із усіма, щось собі занотував, вставив дані в спеціальну комп’ютерну програму. І вже наступного дня запросив усіх місцевих керівників і депутатів на підсумкову нараду.
Місце зустрічі було призначене досить оригінальне. Весь місцевий «бомонд» мав прибути на борти великого літака, на котрому прилетів перевіряючий.
Усі зібралися, ошатно одяглися, напахтилися найдорожчими парфумами, всілися за величезним столом на борту літака.
Літак піднявся у повітря і почав кружляти над океаном. Слово взяв перевіряючий. Він без прелюдій перейшов до конкретики. І одразу запропонував усім присутнім добровільно і оперативно повернути все награбоване майно і вкрадені з бюджету кошти народу.
Як це часто буває, частина присутніх погодились. А інші в категоричній формі відмовилися ділитися із народом.
Перших залишили за столом для того, щоб «прилити», точніше, підписати угоду. А других виштовхали з літака через аварійний вихід.
Ті, хто вимушено катапультувався, в основному загинули. Одні від страху померли ще в повітрі, другі втонули у водах океану, третіх з’їли акули.
Минув час. І хтось із тих, хто вижив, вирішив подати до суду на перевіряючого. Його обвинуватили в геноциді. Мовляв, його дії призвели до загибелі людей. Нехай і негідників та злодіїв, але людей.
Під час судових дебатів перевіряючий сказав:
— Звичайно, я дуже жалкую, що загинули люди. Але повірте, у мене й гадки не було про те, що вони можуть загинути. Я не міг собі уявити, що люди, які народилися і виросли на березі океану, банально не вміють плавати.
Судді довго радилися, зважували всі «за» і «проти». І врешті оголосили виправдувальний вердикт. Вони знайшли старий-старий закон, встановлений на острові, про те, що кожен чиновник і депутат зобов’язані вміти плавати.
Послухав я оповідку Вована та й замислився. Подумки шкодував, що немає навколо Кобеляк такого океану. Та й перевіряльника суворого але справедливого попробуй ще знайди.
А якби були і океан, і перевіряльник...
Тоді б і гроші на ліфт для міської лікарні знайшлися б, і кондиціонери у всіх палатах встановили б. Були б і квартири для медиків, і сховища медичних та освітніх закладів були б заповнені овочами й фруктами для хворих і учнів. І харчувалися б дітки в садочках та ліцеях безкоштовно, і нове б діагностичне обладнання у всіх медзакладах встановили б. Дивись, і на ремонт доріг би могли нашкребти. Та й із області та Києва грошенят би Кобелякам підкидали. Якби й там океан був і непідкупні перевіряючі.
Але немає в Україні океану, немає.
Але ж... Але є в нас Ворскла, в Києві — Дніпро. А замість літака можна садити чиновників і депутатів на човни. І вивозити на середину водойми, туди, де найглибше, а до берега — найдовше. І там робити пропозиції щодо повернення вкраденого. І, в залежності від відповіді, одним — по сто грамів, інших — за борт.
Дивись, поборсаються в холодній воді, то щось і зрозуміють. А загиблих не буде. Оте, із чого зліплені наші можновладці, воно у воді не тоне. Якось приб’ється до берега.
Звичайно, все, що було описано вище, є фантазією автора. Такою собі казочкою.
Але в кожній казці є натяк і мораль. Тому думаю, що не зайвим буде усім нашим можновладцям навчитися плавати.
