Хороший учень мусить перевершити свого учителя, і пані Вірі є до чого прагнути, адже за 60 років діяльності Олександра Великодна (на жаль, її вже немає серед нас) створила майже 400 оригінальних зразків виробів ручної вишивки, котрі експонувалися у багатьох країнах світу й усюди з незмінним успіхом.
Ведучими на відкритті виставки були другокурсниці факультету мистецтвознавства Пол-
тавського національного педагогічного університету, котрий має тісну дружбу й співпрацю з музеєм, адже обидва заклади носять ім'я Володимира Короленка. Разом з обласним відділенням Спілки майстрів народного мистецтва України вони й підготували цей захід. Провідний науковий працівник музею Людмила Ольховська із задоволенням відзначила активну участь студентів-практикантів у творчому житті літературного меморіалу, адже це дуже важливо — готувати гідну зміну.
Пані Віра цікаво розповіла про шлях до професійного визнання, про те, як залучала до вишивання трьох своїх дітей. Сергій уже з другого класу допомагав їй. Доки вона, наприклад, творила хрестики червоною ниткою, він уже протягував у вушко іншої голки чорну й клав напоготові, щоб зекономити мамин час. А спостерігати, як народжується візерунок, і не спробувати самому — хіба ж утримаєшся?
В об'єднанні «Полтавчанки», пригадує Віра, було багато замовлень, і робота вимагала стислих строків. Щоб упоратися, сорочки вишивали всім колективом — це, як зведений оркестр, де необхідний унісон. А в кожної ж майстрині свій «голос» — тобто хрестик на хрестик не схожий. Тож треба було триматися еталона, щоб один рукав не відрізнявся від іншого. Звичайно, таким чином губилася індивідуальність. А ось коли майстриня творить річ від першого до останнього стібка, то вкладає в нього свою неповторну манеру, за якою можна впізнати вишивальницю, і це вже справжня творчість.
Важко сказати, яка з робіт Віри Забори викликала найбільше захоплення. Від кожної неможливо відірвати очі. Мене особисто
зачарували сорочки, вишиті по-полтавськи — білим по білому. Це така досконалість! Аж не віриться що можна вишивати на тонесенькому маркізеті. Виявляється, саме ця тканина має переваги, скажімо, перед лляною. Пані Віра розповіла, що маркізетом і нитками розплачувалося підприємство з вишивальницями в ті часи, коли була скрута з фінансами. Власне, ця фактура й у радянські часи була похідною. Моє покоління ще пам'ятає зі школи Тичинене: «Ой, артіль моя «Трояндо»! Маркізет, мадаполам, вишивала я узори з тривогою пополам…».
— Щоб зробити на сорочці мережку, треба витягувати ниточки. Так ось маркізет піддається найлегше і це дуже слухняна в руках тканина, — розмірковує Віра Забора. До того ж — надзвичайно улюблена модницями. Маркізетова блузка — це окраса гардероба, а вишита маркізетова блузка — це вже розкіш.
Виставка справді чудова. А щодо кизилу… Директор музею Борис Божко переконаний: буйно відцвівши, він порадує і врожаєм. Як не дивно, збирають ягоди щоосені відрами, потім варять смачні джеми, щоб пригощати гостей, яких приводить сюди любов до мистецтва.
