Чийогось сина, батька, брати вбили. Вбили на рідній землі в той момент, коли він просто був на роботі, виконував свої обов’язки...
Один чоловік загинув, інший, той, що вбив, «сяде» за ґрати років так на п’ятнадцять...
Війна продовжується....
Син Порошенка як не був мобілізований, так і не служить...
Десятки тисяч українських військових, які воюють на фронті з 2022 року, не мають змоги демобілізуватися, тому що їх нікому замінити...
Це факти чи ні? Як на мене — беззаперечні факти.
Не менш беззаперечним фактом є якийсь захмарний ідіотизм чистини українського суспільства, яка радіє вбивству співробітника ТЦК в Пирятині.
От ви пораділи смерті людини, якої навіть прізвища не знаєте. Написали, на вашу думку, розумний, а насправді емоційний, якщо не сказати дебільний, коментар. Полегшало? Війна закінчилася? Справедливість відновилася?
Взагалі життєвий досвід показує, що більша частина людей завжди жили, живуть і будуть жити емоціями. Добре пам’ятаю «ковідну» історію в Нових Санжарах. Не буду сипали сіль на рану жителям саме цього населеного пункту, робити закиди саме в їх бік. Тому що знаю, що якби людей, які, можливо, захворіли на звичайний ГРВІ, викликаний звичайним корона вірусом, у ті дні везли в рідні Кобеляки, Білики, Решетилівку чи Козельщину, то і в цих населених пунктах повторилася б ота горезвісна новосанжарська історія, причиною якої стала емоційна істерія. Адже на власні вуха чув, власними очима бачив у соцмережах коментарі земляків, які бажали, аби той літак збили прямо в повітрі. А з цим — вбили сотні людей, сотні українців, які авторам подібних дебільних побажань нічого поганого не зробили. Більше того, невідомо, чи взагалі ті люди були носіями того широкорозрекламованого ковіду. Але їм уже бажали смерті.
Так то була звичайна простуда і звичайна епідемія. Котра, як і попереджали люди, які намагалися достукатися до розуму інших, мала звичайний кінець. Просто всі перехворіли, а вірус втратив свою силу. А смертельним він не був за визначенням.
А зараз війна. А війна — це вам не коронавірус, це дійсно страшне горе і лихо. І вона, війна, за визначенням нічого хорошого не породжує. Вона вбиває. Вбиває не просто фізично, вона ще й вбиває людяність у інших, живих, людях, навіть у тих, хто від неї фактично не постраждав.
Чи хорошим явищем є примусова мобілізація і бусифікація? Звичайно, це погано. Чи правильно, що на війну забирають звичайних селян у той час, коли багатії, депутати і чиновники мають змогу від неї «закосити»?
Але ж тоді потрібно задавати й наступне, цілком логічне запитання. А що, вбивство українця українцем щось змінило на краще? І коли повбивають усіх працівників ТЦК, розвалиться армія і прийдуть канапи, стане краще? Вони будуть у своїх військкоматах потенційним мобілізованим хохлам чай із кофієм розносити? Ще й на коліна стануть, прохаючи йти на інший фронт. Так воно буде?
А тепер трішки нудного. Це для «знатоків», які «вчили» українське законодавство по Тік-току.
Закон України «Про оборону України». Розділ «ЗАСАДИ ОБОРОНИ УКРАЇНИ ТА ПІДГОТОВКИ ДЕРЖАВИ ДО ОБОРОНИ»
Стаття 1. Визначення основних термінів.
«..... органи військового управління — Міністерство оборони України, інші центральні органи виконавчої влади, що здійснюють керівництво військовими формуваннями, утвореними відповідно до законів України, Генеральний штаб Збройних Сил України, інші штаби, командування, управління, постійні чи тимчасово утворені органи в Збройних Силах України та інших військових формуваннях, призначені для виконання функцій з управління, у межах їх компетенції, військами (силами), з’єднаннями, військовими частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями, які належать до сфери управління центральних органів виконавчої влади, а також територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов’язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації».
Постанова Кабміну №154 від 23 лютого 2022 року «Про затвердження Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки»
«1. Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов’язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації.
... Безпосереднє керівництво територіальними центрами комплектування та соціальної підтримки і контроль за їх діяльністю здійснюють відповідні оперативні командування, а загальне — Командування Сухопутних військ Збройних Сил».
Це я нагадую тим «знатокам», які, наслухавшись різної сволоти в Тік-тоці чи Ютубі, вирішили, що вони щось знають про законність чи незаконність ТЦК.
А ще хотілося б їм нагадати, що військові з ТЦК мають право носити зброю. І беруть її із собою під час супроводу мобілізованих зовсім не для того, аби в них стріляти. А тому, що випадки нападів на них уже були. Такі, як у Пирятині. Щоправда, без фатальних наслідків.
Передбачаю чийсь зойк. Ой, а он там комусь ногу поламали. Ой, а там хтось десь нібито помер в приміщенні ТЦК. Бачив ці «хвакти» у тих же соцмережах. Ну там навіть у переліку «хвактів» пишуть, що це було за словами чи то якогось адвоката, чи когось із родичів мобілізованих. Тобто, по справжньому, більшість таких прикладів є не фактами, а оціночними судженнями. Можливо, так було. А можливо, й ні.
Більше того, впевнений на сто відсотків, що випадки смерті в ТЦК, у казармах і навчальних центрах були. І будуть.
А тепер давайте спробуємо разом увімкнути мозок. В Україні мобілізовано сотні тисяч, якщо не мільйон людей. Чи може так статися, що із цього мільйона кілька чоловік помруть? Звичайно, може. Щодня десятки людей помирають, сидячи на роботі з чашкою чаю, їдучи за кермом автомобіля чи просто уві сні. То що, не пити чаю, не сідати за кермо і не спати?
Чи може таке статися, що співробітники ТЦК чи поліцейські перевищать повноваження і їх дії можуть призвести до смерті людини? Можуть!!! У всьому, навіть не воюючому світі щось подібне трапляється щодня. Ну недосконалий цей світ! А під час війни він тим більше на стає кращим.
І ще одне. Можливо, головне. У цьому звернення не тільки до розуму, а й до емоцій. От, дай Боже, закінчиться війна. Ті, хто чесно воював, хто був поранений, хто кілька років терпів і страждав, повернуться додому.
І почнуть задавати питання. Спитають із чиновників, які крали. Спитають із багатіїв, які жирували. Спитають із депутатів, які приймали погані закони. Це правильно буде? Справедливо?
А якщо вони одночасно спитають із тих, хто ухилявся від мобілізації, із тих, хто радів убивству українських військових і бажав їм «горіти в пеклі», хто всю війну просидів вдома? І розстріляють усіх, хто належить до вказаних категорій. Звичайно, так не буде. Тому що справедливості немає.
Взагалі, ця стаття написана не для «зомбі», які сидять у соцмережах і радіють вбивству українських військових (у тих функція мислення вже втрачена), а для тих, хто сумнівається, у кого емоції інколи беруть гору над розумом. Так, всі ми люди. Усі ми боїмося, піддаємося чужому впливу і робимо помилки.
Але ж коли емоції спадають, таки можна увімкнути мозок і подумати.
