Більшість підприємців, чий бізнес пов’язаний із сільським господарством, воліють зосереджуватися виключно на вирощуванні зернових і технічних культур. Адже це — відносно простий, прогнозований бізнес із гарантованим ринком збуту. І лише одиниці ризикують займатися тваринництвом, тому що це довго і ризиковано.
У той час, коли полиці чисельних продуктових магазинів та ринкові ятки заповнені різноманітними кефірами, сирами, йогуртами і сметаною, у селах важко, а інколи вже й неможливо знайти домогосподарство, що утримує хоча б дві корови.
Та й більшість агропідприємств та фермерів, м’яко кажучи, не горять бажанням утримувати корів. Із тих сотень аграрних підприємств, що працюють на території Кобеляцької та Білицької громад, лише одиниці займаються тваринництвом.
У принципі, аграріїв можна зрозуміти. Адже засіявши поля пшеницею, соняшником чи кукурудзою, можна отримати прибуток через кілька місяців. А ринок збуту на подібну продукцію є практично необмеженим. Навіть зараз, попри війну, українську пшеницю та кукурудзу експортують.
І зовсім інша справа — тваринництво. Особливо утримання молочної ферми. Адже тваринництво, це, як кажуть, гра в довгу. Про якісь прибутки тут мова може йти десь на третій рік від початку бізнесу. А трудитися біля корів потрібно із першого дня. І — щоденно, без вихідних, відпусток і зимового перепочинку, як в рослинництві.
Напевне, саме через це кількість корів, як в домашніх господарствах українців, так і на сільськогосподарських підприємствах, із року в рік зменшується. Якщо раніше в кожному селі було стадо корівок із кількох сотень голів, то зараз є населені пункти, де вже немає жодної.
А жителі великих міст, побачивши під час заміської подорожі корову, мерщій біжать до неї фотографуватися. Адже ті ж кияни, харків’яни, одесити чи навіть жителі Полтави частіше бачать слонів чи крокодилів, аніж звичайну українську корівку.
А те, що зараз продають у магазинах, вже важко, практично неможливо, назвати справжнім натуральним молоком.
Починали із 12 корів
Родина Скрильників із Білицької громади є виключенням із загального правила. І їх досвід, без тіні перебільшення, можна назвати унікальним.
Владислав у свій час працював у поліції, на той момент — міліції. Мав юридичну освіту. Катерина — інженер-механік, у свій час здобула освіту в Полтавській Аграрній академії.
Здавалось би, життєвий шлях цієї родини є передбачуваним і доволі благополучним. Молоді, красиві, розумні, здорові міські жителі, в яких попереду виключно успішна кар’єра в юриспруденції чи будь-якій сфері бізнесу. Тим більше, що батько Владислава, Микола Скрильник, уже десятиліттями займав і продовжує обіймати керівну посаду в органах місцевого самоврядування.
Але життя подружжя Скрильників кардинально змінилося в 2016 році. Тоді почали хворіти родичі Владислава, які ще в 2007 році заснували фермерське господарство «Володар-С». Бабуся й дідусь Влада вже просто не мали сил, щоб фізично працювати. Як своєрідний спадок залишилися більше ста гектарів землі та невелика молочно-товарна ферма на 12 голів.
І тут, здавалось, усе теж мало піти по простому і очевидному сценарію. Більшість людей у схожій ситуації просто продали б ферму з коровами і потихеньку собі господарювали б на 98 гектарах землі. Або і взагалі — здали б поля в оренду. На хліб із маслом вистачило б.
Але Влад і Катя вибрали інший шлях. Вони вирішили продовжити справу дідуся й бабусі Владислава. І, відмовившись від кар’єри в місті, зайнялися сільським господарством у селі. І не просто аграрним бізнесом, а тваринництвом.
Що довелося їм пережити за ці ось уже 9 років господарювання, знають лише вони і ті нечисленні українці, які ще утримують корів. Це — щоденна тяжка праця, без вихідних. Адже зараз на фермі Скрильників уже не 12 корів, а сотня. Із них — 46 дійних корів. І ці тварини щодня хочуть їсти, їх потрібно доїти, вони хворіють і вередують частіше, аніж люди.
Катерина Скрильник на запитання про причини, які мотивують її та чоловіка займатися таким важким і невдячним бізнесом, говорить просто:
— Молочна ферма — це наша зона комфорту. Нам просто подобається. Подобається все — і та щоденна праця, і ті недоспані ночі, і ті виклики, які постійно доводиться долати. Навіть специфічний запах ферми — і він подобається. Якби ми думали виключно про гроші, то, напевне, давно б покинули цю справу. А так — ми продовжуємо родинний бізнес. Живемо в селі, серед природи, споживаємо натуральну здорову їжу, щодня фізично працюємо. Ну хіба це не ідеальне життя? Молочна ферма — це точно не про надприбутки, це, радше, спосіб життя. Життя поряд із тваринами, посеред полів, лук, садів.
Звичайно ж, маючи в утриманні сто голів ВРХ, Скрильники вже фізично не можуть дати їм ради удвох. У їх господарстві зараз працюють 10 місцевих жителів. А не було б ферми, то навряд би ці люди знайшли б роботу в Бутенках.
Зайнятися виробництвом сиру вирішили під час війни
У 2022‑му Скрильники, як і всі українці, зіткнулися з новим, напевне найстрашнішим із тих, що можуть бути, випробуванням. Почалася війна. І до всіх проблем і негараздів, які вона із собою несе, додався ще один, специфічний виклик. Це — втрата ринку збуту. В перший рік війни більшість підприємств, які закупляли в Скрильників молоко, припинили роботу.
Але, як відомо, нові виклики породжують і нові можливості. Влад і Катя налагодили збут у своєму регіоні. Їх натуральне молоко охоче купляють жителі як їх рідної Білицької, так і сусідніх громад.
Але Скрильники й на цьому не заспокоїлися. І в 2023‑му році вирішили виготовляти ще й сири. Для цього по одній із грантових програм отримали необхідне устаткування.
Сироварня Скрильників базується у звичайному будинку, який вони придбали і переобладнали для специфічного виробництва. Працюють на цьому міні-заводику двоє — Катя Скрильник і Ніна Желудкова.
Зараз виготовляють три види сирів — кисломолочний, адигейський та сир із білою пліснявою. Останній часто називають камамбер. Катерина з цього приводу говорить:
— Ми не маємо права називати цей сир камамбером, адже назва запатентована.
Процес виготовлення сиру з білою пліснявою тривалий. Сир дозріває близько чотирьох тижнів. Проблем із реалізацією поки що теж немає. Катя пояснює:
— Взагалі, полтавці, наші земляки не є сироманами. Але поступово і в нашій місцевості з’являється традиція споживання сирів. І я бачу, що вона міцніє. Особливо людям хочеться вживати саме наші крафтові сири, без консервантів, які були зроблені виключно із натурального молока.
…Але й це ще не все. У планах невгамовних Скрильників стоїть завдання освоїти виготовлення ще й твердого сиру. А ще вони приймають на своїй фермі екскурсії, у тому числі й дітей, Катя вже читає лекції під час навчань колег-підприємців.
Таким людям нудно не буває ніколи. Це вам не в міському офісі за комп’ютером просиджувати. Але такий спосіб життя вибирають лише ті, кому він подобається. Скрильники — саме такі люди.
