У народі, точніше в тій його частині, що вважається простим людом, чомусь прийнято говорити, що рахувати чужі гроші є невдячною справою. Але ж що робити, коли в своєму гаманці рахувати нічого?
Впевнений, що всі, кому довелося жити в часи «глибокого застою», підтвердять, що тоді розмір заробітної плати працівника будь-якої сфери та рангу визначала держава. Особливо це стосувалося чиновників.
Зараз же всі ми живемо в період тотальної демократії і свободи слова. І розмір зарплати вже може визначити сам народ. І нібито потрібно цьому радіти. Але якщо подивитися на те, кому і як той народ, точніше, його найкраща частина, призначає зарплати, надто — на рівень тієї оплати, то стає зовсім не радісно.
От нагадаю, як не так давно говорив очільник нашої Кобеляцької громади:
— Відповідно до закону, саме депутати мають вирішальний вплив на те, яку зарплату отримуватиме чи то міський голова, чи секретар міської ради.
Тобто вибрали собі кобелячани депутатів — і цим самим дозволили їм визначати рівень зарплати керівника. Нібито все й чесно, і по закону. Але ж…
Саме в цьому праві депутатів і криється, на мій погляд, відповідь на запитання, чому ж у Кобеляцькій громаді, так часто змінюються керівники.
Все ж дуже просто. От захоче керівник громади отримувати доплату до зарплати більшу і частіше. Що він зробить? Він викличе депутатів чи поодинці, чи усім скопом і запропонує рівноцінний обмін. Я вам — землю в безоплатне користування, а ви мені — щомісячну премію в розмірі двох окладів. А ще — доплату за особливі досягнення, до свят, на оздоровлення, на поїздку на море і так далі, і тому подібне.
Як думаєте, проголосують депутати за премію такому хорошому керівнику? Проголосують аж бігом. У всякому випадку, в Кобеляках.
І що ми маємо в результаті? А маємо ми класику жанру, одному — премії за народні гроші, іншим — народна земля. А народу, запитаєте ви. Думаєте, скажу, що народу надра? Та ні, надра вони вже американцям віддані. Народу, як завжди, дуля з маком.
Наш народ, він взагалі полюбляє ласувати маковими дулями від виборів до виборів, вибираючи собі все достойніших і достойніших.
А депутати по черзі будуть вибирати один одного на керівні посади. Аж доки земля не закінчиться. А закінчиться, то ще щось придумають.
Знову ж, повернемося до часів застою. Тоді премію давали за якісь конкретні досягнення і не надто часто — раз на квартал або й взагалі лише один раз на рік.
Зараз же преміюють щомісяця. А я все не можу второпати, за що ж кожного місяця керівника відзначають. Хоча ні, здогадуюсь.
Привезли на подвір’я лікарні машину щебеню і засипали калюжу — на тобі премію!
За цілий місяць ніхто із пішоходів не впав на засніженому тротуарі і ногу не зламав — на тобі ще сто відсотків до окладу!
От днями в ЗМІ нинішній керівник громади похвалився, що під час війни не отримує премії до свят і взагалі, його преміюють лише на 50 відсотків.
Нібито й молодець. Як молодець і наш Президент, який народу по тисячі гривень видав.
Молодцями їх можна обізвати, якщо не задумуватися над двома важливими моментами. Нагадаю про них у кінці свого монологу.
Момент перший. І Президент, і міський голова розпоряджаються не своїми, а виключно народними грошима.
Момент другий. У обох випадках, коли один дав, а другий не взяв, вони матимуть із цього зиск. Адже в обох зростають шанси на те, що їх знову у владу виберуть.
Пам’ятаймо про це.
