Над Прип’яттю й досі не літають птахи

Кінець квітня, коли все навколо починає зеленіти й розпускаються перші квіти, ще багато десятиліть, а, можливо, й століть українцям гірчитиме Чорнобиль. Людство до цього часу не знає практичних наслідків тієї аварії планетарного масштабу.
Починаючи з весни 1986 року, ліквідаторами наслідків страшної трагедії стали тисячі чоловіків-полтавців. Одним із них був начальник музею історії органів внутрішніх справ Володимир Плиско. У травні того пам’ятного року він очолював загін правоохоронців, які забезпечувати охорону 30-кілометрової зони. Крім того, його підлеглі займалися евакуацією населення з наближених до зони сіл. «На час нашого приїзду місто Прип’ять було вже виселене, — пригадує Володимир Захарович. — Це була важка служба. Незважаючи на спеку до 30 градусів, постійно доводилося ходити в респіраторах. Через кожні дві години їх замінювали, бо дихати через них ставало просто неможливо. Але ми виконували поставлене завдання, бо розуміли, що комусь треба це робити.
Сьогодні, коли пройшло 24 роки, скажу, що це була катастрофа світового масштабу. Донині ця зона закрита. Проте тиждень тому мені пощастило в складі делегації від Полтавської області знову побувати на ЧАЕС. Поїздка, організована Всеукраїнською громадською організацією „Союз Чорнобиль України“, викликала багато спогадів. Стояли на площі Прип’яті і з сумом оглядали порожні будинки, вкриті чагарниками вулиці. А колись це було красиве молоде місто з населенням 45 тисяч, третину якого становили діти. Середній вік мешканців Прип’яті в той час становив 28 років. Тоді у травні-червні 1986 місто здавалося живим, бо на вікнах висіли гардини, на балконах сохла білизна, пофарбовані до 1 Травня різнокольорові дитячі майданчики жовтіли свіжим піском. Зараз же вікна зяяли вибитими шибками. Розкішні троянди без догляду здичавіли й переродилися в кущі шипшини. Усе заросло. Зайшли в один із будинків, на першому поверсі якого тоді знаходився господарчий магазин. І зараз там стоять товари, виставлені 24 роки тому на продаж, серед них дивани, шафи... А ще я не помітив у зоні жодного птаха, навіть всюдисущих горобців, аж доки не від’їхали кілометрів за 50».
Про те, чи позначилася робота в зоні ЧАЕС на здоров’ї з ліквідаторів, говорити багато не треба. Варто лише звернутися до статистики. За словами Володимира Плиска, із 6 осіб керівного складу загону, з яким він їздив на ліквідацію в 1986 році, 4 уже немає серед живих. Навіть ті незначні пільги ліквідаторам держава урізує щороку. За законом ці люди повинні отримувати до пенсії доплату в розмірі 30%, але насправді мають лише 10%. Та й у 1986 році, з гіркотою говорить Володимир Плиско, про здоров’я ліквідаторів особливо не дбали. Десь аж через рік керівництво колишнього СРСР опам’яталося й у наказах появилися слова «берегти людей».

Логін:
Пароль:
запам'ятати