Михайло Степанович народився 24 жовтня 1919 року в селі Андріївка Новоспаського району Ульяновської області. Не намагайтеся знайти це село в атласі — воно настільки мале, що загубилося серед інших сіл і недарма носить назву Мала Андріївка. Було в ті часи в ній декілька дерев'яних хатинок під солом'яним дахом: в одній із них і народився майбутній герой, якого назвали Михайлом. Батьки — Степан Іванович і Анастасія Яківна — були звичайними колгоспниками — середняками, обробляли землю, яка годувала їх багатодітну сім'ю: крім Михайла, підростали 4 сестри — Ганна, Марія, Параска і Клава. Як і всі хлопчаки, Михайло ріс жвавим і здоровим, захоплювався читанням книжок і у школі навчався добре.
У 1936 році юний Михайло вступив до гірничо-сланцевого технікуму в місті Сизрань Куйбишевської області. Після його закінчення працював водієм — із СРСР до Монголії перевозили будівельні матеріали. У 20 років його призвали до лав Радянської армії. У тривожні тридцяті роки все вище піднімав голову фашизм, агресія наростала.
У червні 1941 року почалася найкривавіша війна XX сторіччя Велика Вітчизняна. Зовсім іще молодого Михайла Юдахіна направили до військового училища, де навчили, як знищувати танки, захищатися від куль. Там йому присвоїли звання лейтенанта, а потім направили до Москви в Міністерство оборони, а звідти — на Брянський фронт у Першу гвардійську стрілецьку дивізію командиром роти протитанкових рушниць ПТР. У жовтні 1942 року його перевели до механізованого корпусу.
Йшли дуже важкі бої під Єльнею, на підступах до Москви, під Ростовом, на Курській дузі, але радянським військам вдалося прорвати оборону і вийти вперед. Німці рвалися до Сталінграда, і тому Міністерство оборони направило туди основні сили. Під час наступу в листопаді 1942 року, перебуваючи у вантажній машині, Михайло Юдахін наїхав на протитанкову міну і був тяжко поранений: до травня 1943 року лікувався в госпіталі. Після лікування його направили до рідної частини — у Перший механізований корпус на посаду командира знищувально-протитанкової батареї.
Солдат згадує: «Був кінець вересня 1943 року, стояли по-літньому теплі дні. Наш корпус мав зайняти позиції на березі Дніпра. Було тихо і тривожно, десь долинав гуркіт важкої артилерії. Втомлені дводенним маршем, бійці буквально попадали на землю. Я викликав до себе молодшого лейтенанта Сергія Рудька і сказав: «Завтра буде гарячий день. Бачиш он ту висоту? Вона не позначена на карті, тож вважай — безіменна. Розташовуй свій взвод на її маківці і заривайся в землю. Фашистів чекаємо з півдня». Вище по Дніпру, в районі Запоріжжя, наші війська оточили велике угруповання ворога і ведуть запеклі бої. Ставка Гітлера кинула на допомогу оточеним сотню танків і моторизовану піхоту, які і належало зупинити будь-якою ціною. Окопи, траншеї та сховища для снарядів копали в повній темряві, а ранком з далекої діброви повилазили страховиська — ворожі танки «Тигри». Почався бій, по танках вдарили важкі міномети, «катюші» і артилерія. Не витримавши натиску, гітлерівці повернули назад, залишаючи на полі піхоту, але потім, оговтавшись, повторили атаку, та цього разу за підтримки артилерії і мінометів. Ой, і досталось же нам!..» До цього часу Михайло Степанович не вірить, що залишився живим і ніяк не може пояснити це загадкове явище. Доля ніби випробовувала його, а він випробовував її... А скільки зовсім молодих його друзів-однополчан лишилися лежати на безіменних висотах!
У 1943 році Михайло Степанович визволяв Донбас, міста Запоріжжя і Харків. З-під Кіровограда його направили до Полтави, де переформувався корпус, він тут пробув майже рік. За цей час Михайло Степанович знайшов своє щастя — одружився з дівчиною, яка мала красиве ім'я Надія. Із Полтави його знову направили на фронт — у міста Будапешт і Вену, де йшли дуже важкі бої з ліквідації останніх німецьких угруповань.
Під час війни Михайла Степановича нагородили 5 орденами Вітчизняної Війни I та II ступеня, Богдана Хмельницького та Червоної Зірки за Сталінградську битву; за взяття Вени, Будапешта і за перемогу над Німеччиною — медалями Великої Вітчизняної війни ІІ-го ступеня і присвоїли звання старшого лейтенанта.
Після закінчення війни Михайла Степановича з Угорщини направили до Радянського Союзу, у місто Тбілісі, де він прослужив 2 роки, і тільки у серпні 1947 року його звільнили в запас.
Після демобілізації Михайло Степанович повернувся до Полтави, до своєї родини. Тут він живе довгий час. Працював у різні роки на хлібокомбінаті експедитором готової продукції, зубним техніком, інструктором зі стрілецького спорту в ДТСААФ, 21 рік працював на Полтавському турбомеханічному заводі слюсарем, тобто, він – майстер на всі руки, як говорять у народі. Сам створив «Еліксир здоров'я» — апарат, який виробляє «живу» воду. Ветеран війни зараз на заслуженому відпочинку, але, як і колись, в строю — «заряджає» своєю енергію оточуючих і не втрачає оптимізму, не дивлячись ні на роки, ні на рани, які іноді болять… Михайло Степанович не втрачає зв'язок з ветеранами своєї батареї, листується з ними.
На превеликий жаль, вже декілька років немає бойової подруги Михайла Степановича — Надії Афанасіївни. Ця чудова жінка весь час була поруч з ним, підтримуючи і у лихі воєнні роки, і у мирний час. Вона народила йому сина і доньку: Лариса — чудовий фахівець своєї справи, відома у місті піаністка. У неї є дві дорослі доньки, які вже самі стали мамами. Син Сергій зараз живе в Америці, у нього теж є діти, тобто у Михайла Степановича є ще одне звання: дідусь чудових внуків (а їх у нього аж п'ятеро). Найстаршому серед них виповнилося 20 років.
Родинне дерево Юдахіних квітує пишним цвітом, тож побажаємо цій чудовій сім'ї щастя, спокою і мирного неба, а голові роду особисто — міцного здоров'я і довгих років життя! До речі, у жовтні минулого року Михайлу Степановичу виповнилося… 90 років! Так тримати, ветеране!
