Розмінявши другу сотню, бабуся Олена зберегла хорошу пам’ять — про все пережите розповідає в подробицях, навіть про те, що було ще у її ранньому дитинстві. Неквапливими кроками вона міряє двір, ви-йшовши на край садиби, окидає задумливим поглядом околиці… Змінилося село. Квітуче у 70-80 роки минулого століття (тут був колгосп-мільйонер, багата інфраструктура, фонтани, дитсадок на 90 місць (який зараз не працює, хоча дітей у селі багато), передова в Україні лікарня і т.д.), сьогодні Остап’є ніби знову переживає післяреволюційні часи, завжди характерні руйнацією й занепадом. Навіює сум вигляд покинутих, зруйнованих або напівзруйнованих корпусів ферм. Зустрічається багато хат-розвалюх, нерідко й цілковитих руїн. Бабуся з жалем похитує головою: вона за своє життя пережила чимало смутних періодів, перенесла разом із своїм суспільством не одне потрясіння. Під час колективізації важко було. У голодні 1932—1933 роки багато Олениних односельчан вимерло. У Велику Вітчизняну війну німці спалили це досить велике село дощенту (тоді селяни мусили рити землянки і жити в них). А коли життя, нарешті, налагодилося — недовго й пожили в достатку і спокої, бо настала нова зміна суспільної формації, а такі процеси, як відомо, не проходять без труднощів і випробувань. Та дещо й позитивного вже відбулося за незалежності України: до села провели газ, а це справа неабияка. Тепер у бабусі та її дочки із зятем (вони живуть разом) і в хаті газ, і в літній кухні. Набагато легше жити стало!
Росла у заможній сім’ї і не знала, яка на неї чекає бідність…
У 1789 році Остап’є стало власністю братів Базилевських, Івана і Федора. Тоді Остап’є було не селом, а містечком, бо один із братів, Федір, був сотником, і тут стояли козацькі полки. Олена Яновська застала лише останню остап’євську пані — Єлизавету Базилевську. Батько Олени, Василь Яновський, був багатим, а мати — бідною, але вродливою. Не часто так бувало, щоб багатий та одружився на бідній. Але це був їхній випадок. Будинок Яновські мали великий і гарний, з дубовими дверима і козаком (тобто, вхід у дім прикрашало вирізьблене з дерева зображення українського козака).
Та почався буремний 1917 рік...
— Батько знав, що біднота переможе, — говорить Олена Василівна. — Коли він із війни прийшов (Першої світової — Авт.), якийсь добрий знайомий йому сказав: «Продавайте землю, бо все відбиратимуть…»
У Василя Йосиповича багато землі було, і він усю продав, і мало не за одну добу всі виручені гроші з горя прогуляв. Мабуть, тому, що він уже не мав землі, його, як куркуля, більшовики не виселили кудись до Сибіру. Але почалися такі жахливі події, що і йому однак дісталося...
Ми сидимо на лаві у дворі Олени Василівни, вона дуже цікаво розповідає про те, що для мене вже є сивою давниною, про що знаю лише з історії. А вона була очевидицею… Потік слів ллється з уст бабусі Олени, як швидкий струмок. Ледве встигаю ставити запитання.
— Ваш батько, значить, воював, Олено Василівно?
— Так, воював — і в японську війну, і в германську. А коли у вісімнадцятому році у нашому селі гайдамаки безчинствували, він по лісах ховався, бо його ловили, хотіли вбити. А потім — осінь, холодно, і якось уночі він додому прийшов, сказав: «Хоч нагріюся». А сусіди, які до цих подій у Базилевської служили (найближча наша сусідка покоївкою у пані була), побачили, що мій батько в хату зайшов, один побіг донести, а другий брат чекав — чи виходитиме Яновський із хати. Прилетіли гайдамаки — у вікна бахкають, у двері бахкають, забрали батька, вдарили — кров у нього побігла з голови. Далі його били нагайками, примовляючи: «Оце — за панство, оце — за багатство…» І так — двадцять п’ять нагайок. Далі один бандит каже другому: «Веди його в степ». А серед них був такий, який батькові співчував, і шепнув йому: «Ти дивися, не повернися спиною…» А їм просто так у людину «главарі» їхні стріляти не дозволяли — тільки коли та людина тікає. Іде батько, побитий, а один бандит його ще й прикладом б’є, і каже йому: «Тікай!» (щоб застрелити). А батько не тікає; тоді той бандит з іншого боку заходить — а батько до нього передом повертається. Розлютився гайдамака, батька з ніг звалив, знову бив, бив, потім сів на коня й поїхав. Батько — за паличку, йде з паличкою додому… А мені тоді сім років було. Я як глянула — а батько в крові, обличчя все кров’ю залите. Я злякалася й побігла в повітку. Батько роздягнувся, його у хаті поклали…
— А кого точно, бабусю, Ви гайдамаками називаєте? Від кого Вашому батькові і таким, як він, у ті часи діставалося?
— Та й від червоних перепадало лиха, і від бандитів. Гайдамаки — то анархісти були: такі, що ні за одних, ні за других — ні за білих, ні за червоних. (Як стверджують історики, у 1918—1920-х роках на території села Остап’є Великобагачанського району безчинствувало кілька різних банд. Кілька разів, нібито, були наскоки й махновців на це село — Авт.)
— Ви ж, Олено Василівно, пережили голод у 1932—1933 роках?
— О так! Був тоді голод страшний! Ми з’їдали не більше як по три картоплини в день; терли спориш, листя, пекли оладки. Боже, як їсти хотілося! Тоді багато людей охлянуло. Але у нас корова була, по відру молока давала — завдяки цьому ми вижили. Корову в сінях тримали, бо інакше б її украли. Соняшник саджали, достиглі круги вибивали — на зиму. Кабаки (гарбузи — Авт.) терли…
— Сім’я у Вас велика була?
— Нас, дітей, було п’ятеро (перераховує): Софія, Оксана, Олександр, Марія і я. Я одна найдовше живу, і моє життя найгірше було. Ніхто таких, як я, труднощів не терпів. Усі сестри заміжні були, а ми з Надією (донькою) вдвох бідували: їй же і вдягнутися, і взутися треба було, то ми, було, й крашанки не з’їмо — продавали. Таку бідність пережили! Мені з усіх сестер найдовший шлях випав — і найважчий: я часто душею тліла, але й іншим, чужим людям, кому важко було, співчувала. І зараз, якщо бачу, що в когось горе — плачу і за ту людину Богу молюся. Я Біблію двічі перечитала. Іоанн у Новому Заповіті писав, що будуть люди до останнього дня весілля грати, веселитися. А потім ураз загримить великий грім… Писав Іоанн, що перед кінцем світу всі держави піднімуться воювати, йтимуть хто на кого — брат на брата. Бог відміряв людству віку 2000 років і сказав: якщо покаєтеся — віку вам прибавлю, якщо не покаєтеся — іще зменшу. Але не зменшив нам віку Бог милосердний — уже десять років по тій даті, коли мав кінець світу настати, живемо…
— Олено Василівно, а Ви в школу ходили?
— Я три класи закінчила — і все. А хотілось у школу, плакала, але батьки не пустили. Сказали — досить вчитись, пряди та ший… Мені ж хотілося вчителькою бути, і я б вивчилася на вчительку. Пізніше я в лікнеп ходила, перечитала всі книжки в шкільній і в сільській бібліотеках. Було, якщо не знайду непрочитаної книжки — беру знову прочитану, заново читаю.
— А заміж коли Ви вийшли, доньку народили?
— Заміж я вийшла на Донбасі. Я поїхала туди працювати в 1935 році.
— Чому туди поїхали?
— А тому поїхала, що в колгоспі грошей не платили, не було в що вдягтися, взутися. За роботу в колгоспі не платили, а «тягли» нас туди. А раз ти колгоспник — 150 штук яєць дай за грядку, 40 кілограмів м’яса здай…
— Де Ви працювали на Донбасі?
— На заводі з виготовлення склотари у місті Костянтинівка Донецької області.
— Отже, Ви вийшли заміж за донецького хлопця?
— За донецького — але заміжжя моє було дуже невдалим: чоловік мій Савка (Савелій) був п’яниця великий. Ми й без того бідно жили, а він ще й гроші пропивав… На Донбасі прожила три роки. А коли вже чекала дитину, п’яницю покинула і повернулася до батьків — на Полтавщину, в Остап’є. Із заводу не відпускали, так я навмисне зробила собі прогули — щоб мене за прогули розрахували. Бо розраховували тільки так.
— А прізвище Ви все життя батькове носите?
— Так — чоловікового прізвища собі я брати не захотіла, але доньку на його прізвище записала.
— Ви додому повернулися, а через три роки — війна?
— Саме так. Я в 1938 році сюди приїхала, в 1939 у мене донька народилася. А в 1941-му Велика Вітчизняна війна почалася. У вересні 1941 року німці наше Остап’є захопили. Молодих дівчат завербовували до Німеччини, вивозили силою. І жінок молодих брали. Мене врятувало те, що донька у мене була мала. Після закінчення війни деякі мої землячки з Німеччини поверталися з дітьми… У 1943 році окупанти все наше село спалили дотла. Інші села німець також попалив. Це сталося в рік визволення — 20 вересня 1943 року наші війська Остап’є визволили. Пізніше з Німеччини марки (гроші) висилали тим жінкам, які на роботі там були.
— Вдруге заміж Ви на виходили?
— Ні, не виходила — не захотіла більше нікого. Самій краще — менше клопоту. Якби ж чоловіки не такими були, якби ж вони не пили…
— У рідному селі Ви де працювали?
— Усе життя — в колгоспі на різних роботах. Де хоч працювала: капусту збирали, помідори, моркву, яблука у садку восени; телят годувала, посильною була.
— Після Вашого повернення з Донбасу в колгоспі уже за роботу платили?
— Та потрошку. Спочатку трудодні — палички ставили, а потім почали платити.
— Доньку коли заміж видали?
— У 1961 році. Вона з чоловіком уже майже 50 років разом —
22 січня наступного року святкуватимуть золоте весілля. Зятя я шаную, як рідна мати. Дочка і її чоловік теж у колгоспі працювали, поки не вийшли на пенсію: Надя — на різних роботах, як і я, а зять мій усе життя працював електриком. Він дуже хороший майстер своєї справи.
***
Олена Василівна є старійшиною великого роду. Вона має доньку Надію, внука і внучку — Анатолія і Світлану, трьох правнуків — Сергія, Олександра, Владислава і правнучку Олю, праправнучок Наташу і Олю і праправнука Андрія.
Ще у 95 років бабуся Олена поралася по господарству, садила, полола городину і збирала урожай (дочка й зять кажуть їй, було: «Мамо, почекайте — приїдуть онуки, картоплю викопають», а вона відповідала: «А я що, сидітиму?» Не звикла Олена Василівна сидіти без роботи. Вона й дрова колола, поки газ до оселі не підвели, і корову на пасовище відганяла. Ще й людям допомагала — каже її донька. А два роки тому, у 98, бабуся Олена захворіла на запалення легенів. Дуже важко перенесла хворобу, але одужала. От тільки: «Заслабла я, — каже, — вже не можу цибулю посадити!» Столітня бабуся Олена шкодує, що не може вже відро води з колодязя витягти.
— В Остап’є небагато таких людей, щоб жили за 90, — розповідає донька Олени Василівни Надія Савеліївна, — я тільки двох таких знаю. Був ще один довгожитель — коваль. Дід Сергій теж дожив до ста років, та минулого року залишив цей світ. Ми сподіваємось, що наша мама, дасть Бог, ще й після ста років довгенько житиме. Вона ще має життєвий потенціал.
У чому ж секрет довголіття бабусі Олени? Можливо, в тому, що вона все життя була активною? Багато працювала фізично, а в любі серцю години вишивала рушники і читала книги. Щедро квітують на полотні її квіти: вишивки Олени Василівни настільки прекрасні, що очей не відвести. Такі рушники зайняли б достойне місце у музейних експозиціях, а ними у бабусі вдома накривають хліб, стелять на стіл, щоб зверху щось поставити, і навіть витирають руки… Бабуся Олена часто свої рушники дарувала — родичам, односельчанам. Ще один секрет її довголіття, думаю, в тому, що вона завжди ставилася до людей з любов’ю, нікому не заздрила, ні на кого ні за що не тримала зла. Всім співчувала, всім добра бажала — а кажуть же: чого ти іншим людям бажаєш, те тобі Бог і дасть. Олена Василівна — людина віруюча. Жалкує, що в безбожні роки більшовики зруйнували всі три православні церкви, які у їхньому селі були.
— Ми навпроти Троїцької церкви жили — вона була висока, угорі вісім вікон великих. Безбожники храм розібрали, там, де він стояв, побудували корівники. А тепер і церкви немає, і колгоспу немає; багато чого з того, чого радянська влада набудувала, занепало, руйнується. Коли на місці одного із храмів споруджували пекарню, старі люди казали: не будуйте, бо не працюватиме. Так і сталося — зараз та пекарня не працює, стоїть зачинена.
— Бабусю Олено, Ви казали, що бачили пані Базилевську, яка тут жила. Якою вона Вам запам’яталася?
— Базилевську звали Єлизаветою, по батькові не називали — просто «пані». Мені тоді всього п’ять років було, але пам’ятаю, як спостерігала за нею, коли лакеї її в церкву супроводжували. Єлизавета невелика на зріст була, «хвости» її плаття (сукні. — Авт.), було, по землі тягнуться, лакеї край подолу піднімають, несуть… Взагалі пані Базилевська більше в автомашині їздила, але в церкву ходила пішки. У неї будинок був дощаний, великий.
— З ким Єлизавета тут жила?
— Жила вона тут одна, у неї нікого не було. Пані лише на літо в Остап’є при-їжджала, а на зиму їхала до Франції. Вона у нашому селі церкву збудувала. На жаль, та церква не збереглася…
…Навіть на святкуванні свого столітнього ювілею Олена Яновська не згодилася хоча б пригубити вина.
— Вона не знає, що це таке, — пояснює її донька, — ніколи не пробувала, не хотіла й не хоче. А характер у мами такий упертий, що якщо сказала «ні» — її ні за що не умовити.
Певно, цілісність, сила характеру — також один із секретів довголіття бабусі Олени. Вона не є любителькою м’яса — майже ніколи його не їсть, а любить овочі, молоко й молочні продукти.
Молодша сестра Олени Василівни, Марія, також прожила довго — 94 роки. Жила Марія аж у Казахстані, в Алматі — он куди закинула доля дівчину з Полтавщини! Минулої осені родичі повідомили, що Марії не стало. Сестри і побачитися не могли перед прощанням навічно… Вік старших сестер Олени Василівни — Софії та Оксани — був не таким довгим. А брат Володимир, 1936 року народження, пішов служити в армію перед війною і зник безвісти.
***
Село Остап’є, як для сільського населеного пункту, досить велике: у 1869 році тут мешкало
4, 5 тисячі людей, працювало два заводи, три ярмарки. За радянської влади в селі було утворено спочатку п’ять колгоспів, потім, після об’єднання (укрупнення), стало два, а 1959 року ці два колгоспи були об’єднані в один, який називався «Промінь Леніна». Це був передовий в області колгосп-мільйонер, який мав величезний тваринницький комплекс, вівчарню, розводили тут і шовкопрядів. А оскільки село стоїть на березі річки Псел, у 60-ті роки тут виготовляли натуральне полотно, дуже гарної якості (на такому Олена Василівна вишивала). Далеко, між Остап’єм та іншим селом — Сухорабівкою стоїть товстелезна стара осика, якій, може, 100 років, а може, більше. Навряд чи й шість чоловік, узявшись за руки, зможуть стовбур цієї деревини обійняти. Ця осика, біля якої рибалки вудять у Пслі рибу, є для селян ніби символом довголіття, стійкості, витривалості. Отак і столітня Олена Яновська тримається на землі — завдяки, можливо, і своїй силі волі. Якби не вольовий характер — хтозна, чи не зігнулася б перед життєвими випробуваннями, які випали на її долю, чи не зламалася б. А ще тримає її на Землі віра в Бога — молитви до Бога дають їй силу і захист від будь-яких бід.
Коли ми закінчили нашу з нею розмову, і я вже збиралася сказати «до побачення», Олена Василівна зупинила мене:
— Почекай, я тобі розкажу молитву, яка дуже у житті допомагає, захищає абсолютно від усього лихого, навіть від запаморочення: перехрестись — і розвидниться. Ти цю молитву запиши і, коли буде треба, перехрестись і читай. І я записала молитву, яку бабуся Олена ось так і продиктувала — українською мовою, як здавна знала.
Молитва бабусі Олени Яновської:
«Нехай воскресне Бог, і розвіються вороги наші, і розбіжаться від лиця нашого: як дим щезає, так хай вороги щезнуть, як віск тане від вогню, так хай все зле щезне з перед наших очей. Спасителю, храм нашої душі! В степовому, в лісовому, в дорозі і в домі спаси нас, Господи! Щоб ми на вогні не згорали, на воді не потопали, наглою смертю не вмирали; звір хай не вкусить. Господи, помилуй, і злих духів не допусти!»
