Так, я майже з легенд повернувся…

Незабаром світова спільнота відзначатиме 65-річчя Перемоги радянського народу над фашистською Німеччиною. Така далека і недалека одночасно війна, скільки вже було сказано, написано, знято фільмів з цього приводу. Вже, здається, не залишилося ніяких білим плям, проставлені всі крапки. Але тільки з розпадом СРСР заговорили на повний голос не лише про тих, хто бився на фронтах і в тилу, а й про остарбайтерів і в’язнів нацистських концтаборів — людей, які чашу горя випили сповна.
Довгий час доля цих людей, що вижили, була байдужою для влади, яка не визнавала їх ветеранами війни, чи ставилася до них, як до прислужників нацистів. Але час розставляє все на свої місця, процес відродження історичної правди набув невідворотньої сили.
До Всесвітнього дня в’язнів концтаборів, який відзначався 11 квітня і до святкування 65-ої річниці Великої Перемоги обласна бібліотека для юнацтва ім. Олеся Гончара організувала для своїх користувачів, зокрема старшокласників (гімназія №17) зустріч з видатною людиною, колишнім в’язнем Флоссенбюрга, нашим земляком — Сергієм Ілларіоновичем Рибалкою.
Зустріч відбувалася у теплій атмосфері, діти із зацікавленням слухали розповідь літньої людини про всі ті кола пекла, які йому довелося пройти, витримати і залишитись живим. Сергій Ілларіонович згадує:
— Війна 1941—1945 років почалась, коли мені було 16 років. Живучи в Україні (Полтавська область, с. Хитці) 25 жовтня 1942 року був арештований і насильно вивезений до Німеччини. Прибув у невелике німецьке місто Айбеншток біля Чехословацького кордону. Тут будувався великий військовий завод. На другий день я здійснив втечу із заводу зі своїм товаришем Володимиром (з Полтавщини). Дві доби ми йшли лісом на Схід. Харчувалися лісовими ягодами. Звичайно, ми були ще молоді, щоб завершити задуману втечу. А до України було так далеко. Третього дня нас знайшли. Тут вперше відбулася зустріч з нацистськими органами…»
Сергій Ілларіонович розповідає, що камера, куди їх кинули, знаходилась у підвальному приміщенні і мала цементну підлогу. А стільки людей, що на підлогу сісти не можна було — всі стояли. Раз на день давали миску супу. Багатьох виносили з камери мертвими. Потім були інші в’язниці і, нарешті — ворота концтабору Флоссенбюрг.
— Ні я, ні мій товариш не знали й не чули, що таке концентраційний табір, — продовжує ветеран, — стояли біля воріт, коли на пропускнику з’явився молодий солдат у формі СС і почав нас перераховувати, та так старанно — кожного наступного бив по голові прутом і рахував: один, два, три.., а сам сміявся, лаявся. Тут я переступив межу між життям і смертю! Увійшов до концентраційного табору без суду і слідства, засуджений на пожиттєве ув’язнення. Був ізольований від суспільства, втратив прізвище та ім’я, став в’язнем під №135. Денний раціон харчування складався з 250 грамів хліба і шматочку маргарину, субпродуктової ковбаси або   протухлого сиру. В обід — суп з брукви або шпинат, який завжди був з піском, та кілька напівгнилих картоплин. Сніданок — чай без цукру. Одяг — плащ без підкладки та дерев’яні колодки на ногах.
На в’язнів Флоссенбюрга очікувала тяжка праця у каменоломні. Каменоломня — це крики й прокльони   вимучених людей, це наруга над ними, звірства, тут загинули тисячі й тисячі. З протилежного боку — каменоломні, поза табором цілодобово працювали печі крематорію. Вони не встигали спалювати трупи. Тоді їх складали в купи, перекладали дровами, обливали мазутом і спалювали. Дим і сморід заповнювали табір.
23 квітня 1945 року американські війська звільнили в’язнів, що лишилися жививми. Сергій Ілларіонович повернувся на Батьківщину, закінчив гірничий інститут, розпочав трудову діяльність у Донецькій області на шахті інженером, а потім приїхав до Полтави, де і працював до пенсії завідувачем відділу проектно-конструкторського інституту.
У 2000—2002 роках Сергій Рибалка відвідав місця, де під час війни перебував в ув’язненні. Свідченням незабутньої пам’яті Сергія Ілларіоновича є його вірші, де він говорить:
Так, я майже з легенд повернувся,
Я свідок живий давніх літ,
Всім тілом своїм здригнувся,
Як побачив минулий КZ…
Я дивлюся на цю літню людину — скільки доброти в її очах. Лагідний, світлий погляд. Як багато йому довелося витримати і вистояти у цих жахливих, нелюдських умовах, які створила людина для людини заради міфічної ідеології.
— Вижити, — підкреслює колишній в’язень, — допомогла дружба в таборі, взаємовиручка, взаємодопомога. Мені вдалося вижити тому, що в душі була молодість, якась сила, трохи знав німецьку мову, міг швидше зорієнтуватись як і що потрібно робити.
А я хочу додати, що була, мабуть, у цієї людини велика жага до життя, намагання жити попри   усе — у нелюдських умовах, коли тобі, навіть заперечують жити!
Сергій Ілларіонович зберіг добру вдачу, оптимізм, віру в життя поважливе ставлення до людей, душевну рівновагу і спокій. Він і зараз збирається у подорож до Німеччини, до місць, де за іронією долі довелось йому опинитися у молоді роки.
Молоде покоління повинне пам’ятати уроки історії, щоб вони ніколи не повторилися. «Це потрібно не мертвим — це потрібно живим», — ця фраза є актуальною завжди.
На жаль, з кожним роком рідшають ряди наших ветеранів, живих свідків тих лихих часів, які вистояли, витримали, здобули перемогу для нас і наших дітей, майбутнього покоління:
Лише декільком випало жити
Та дожить до теперішніх літ.
А розповідь їх про прожите
Є уроком для мирних днів!

Логін:
Пароль:
запам'ятати