Олена народилася сліпою. Лікарі винесли вердикт — «атрофія зорового нерва», а мати — вирок: дитбудинок. Із трьох років Олену віддали в дитсадок при Харківській обласній гімназії для сліпих дітей ім. Короленка. Тут вона жила і навчалася — освоїла три мови: латинь, німецьку та англійську, а паралельно в музичній школі навчилася грати на бандурі.
— Школа багато дала тим, хто хотів учитися, — розповідає Олена. — Нас вчили орієнтуватися на місцевості, ми вивчали з паличкою маршрути — до метро, до ринку. Замість мами у мене були дві «золоті» виховательки — Валентина Савицька та Алла Кияшко.
Але самими рідними людьми для Олени були і залишаються її бабуся і дідусь, батьки померлого батька дівчини:
«Приїжджала до них на канікули в Луганську область, там у мене була купа друзів. Якщо б не бабуся з дідусем, не знаю, як жила б …Зараз вони переїхали в Росію, до старшого сина, але мене провідують. А з мамою я якось зустрічалася, але ми не спілкуємося …»
Життя Олени — таке ж, як життя всіх незрячих людей: складне, відмінне від того, до якого звикли ми. Олена говорить, що відчуває навколишній світ сильніше, ніж бачать люди:
— Якщо йду з паличкою і зосереджуся, а попереду стіна, двері — відчуваю. А задумаюся про щось своє — можу і врізатись. По нюху теж орієнтуюся: ага, тут магазин побутової хімії або продуктовий. Слух допомагає: відчуваю, якщо наближаюся до метро або де дорога.
У побуті Олена цілком самостійна. Тільки готує поки що не дуже добре, але вчиться — з допомогою сусідок по гуртожитку.
— Можу спекти шарлотку з яблуками, кекс, піцу пекла нещодавно, — із задоволенням «хвалиться» дівчина. — На кухні все знаходжу на дотик. Але, буває, помиляюсь, і доводиться пити солоний чай.
Продукти, правда, закуповувати Олена доручає чоловікові — він теж незрячий, але краще орієнтується в магазинах.
Але побут побутом, а головне для Олени все ж музика. Вона допомагає їй виразити себе. І саме з її допомогою дівчина знайшла своє кохання.
Завдяки директору школи-інтернату Олександру Бєлоусову і «шкільному» хормейстеру Людмилі Бондаренко Олена змогла вступити до Харківського музучилища по класу академічний вокал. Однокурсники допомагали дівчині: водили за руку, записували завдання на диктофон, які Олена потім «перекладала» шрифтом Брайля. Після закінчення училища, Олена вирішила переїхати в село до бабусі з дідусем. Але незабаром зрозуміла — тут їй не вижити: важко незрячій людині тягати відра з колодязя і топити піч вугіллям. Тому вирушила до Полтави і влаштувалася працювати на підприємство для сліпих. Тоді й познайомилася з майбутнім чоловіком Сергієм.
— Сиділа на лавці з гітарою, грала, а він підійшов з компанією, попросив заспівати одну пісню. Ну, знаєте, як це буває — слово за слово …Все, як у звичайних людей, — згадує Олена. — Полюбила його за хороше до мене ставлення. Я не думала, що чоловік може бути таким турботливим і ніжним. Кімнату — спочатку 9 кв. м, а потім і 12 «квадратів» — Олена та Сергій отримали після того, як одружилися: живуть в гуртожитку свого підприємства.
— Я працюю на складанні розеток, а Сергій — на складанні вимикача. Я працюю повільно, а оскільки оплата — відрядна, отримую в місяць близько 200 грн. Але є ще пенсія по інвалідності: з недавніх пір 940 гривень. І батьки Сергія нам допомагають: привозять овочі, м’ясо.
Олена каже: якщо виграє мільйон гривень в шоу «Україна має талант-2» — купить окрему однокімнатну квартиру в Полтаві.
— Спочатку сумнівалася, чи йти на кастинг. Але подружка по училищу Валя Муковозова переконала, що варто спробувати. Саме вона зробила мені зачіску, макіяж, позичила свою сукню, — ділиться Олена. — І художній керівник наш, Надія Михалко, допомогла — займала чергу на кастинг з 6‑ї ранку. Ми сиділи і мерзли в холі з пів на дев’яту ранку до пів на сьому вечора, куталися в куртки і їли бутерброди, поки чекали своєї черги.
— Я дуже хвилювалася, коли виходила на сцену, боялася не сподобатися глядачам і журі, — відверто говорить Олена. — А коли зрозуміла, що глядачеві подобається, відчула захоплення. І розплакалася. Взагалі хочеться працювати за спеціальністю — займатися музикою. Відчуваю, що співати — моє покликання. Виходячи на сцену, забуваю про все…
