Такі пам’ятники за радянських часів встановлювали в багатьох містах. Щодо нашого випадку, то аналогів йому немає в Україні. Тобто, щоб танк був встановлений в наш час і за кошти громадської організації.
Голова комітету розвитку студентських міжнародних відносин Віктор Зубрицький основною задачею своєї організації бачить патріотичне виховання молоді. На його думку, цьому питанню останнім часом приділяється мало уваги. Одним із показових прикладів роботи комітету є придбання за власний кошт та встановлення у нашому місті пам’ятника у вигляді танку Т-34. Ця машина, що брала участь у Великій Вітчизняній війні, стала однією з окрас Полтави. Пам’ятник розташований на вулиці Ковпака, але на початку цього року були ідеї щодо зміни місця його «прописки».
— Вікторе Васильовичу, розкажіть про бойову історії цього танка.
— У 1943 році в одній із баталій танк потрапив під обстріл і був підбитий. Потім його відремонтували і змінили екіпаж, який дійшов до Берліну. У 1945 році танк вдруге підбили, після чого він уже не підлягав ремонту. У цей час закінчилася війна, бойові машині у такій кількості не були потрібні, і нашого героя відправили на склад зруйнованої техніки в Литві. Там він простояв до 60-х років, потім його переправили на Харківський танкоремонтний завод. Саме там у 2004 році ми знайшли його в жахливому стані. Це був єдиний вільний танк на території України.
— Відомо, що не так просто було вирішити усі формальності щодо встановлення цього пам’ятника в Полтаві. Мабуть, частенько оббивали пороги столичних міністерських кабінетів?
— До цього танк ми шукали півтора роки і удача нам посміхнулася. Почали оформляти документи для того, щоб придбати танк. Як з’ясувалося, ця процедура не така вже й проста. Підписи потрібно було отримати аж у семи міністерствах, і на це пішло ще півтора роки. Коли в одному з міністерств нам відмовляли його ставити, то довелося навіть звернутися за допомогою до тодішнього прем’єра Віктора Януковича. Зрештою, коли отримали всі підписи, ми приїхали оплатити необхідну суму. Становила вона близько 40 тисяч гривень, сюди входить і повне відновлення танку. На заводі були замінені вузли та агрегати, що вийшли з ладу. Після цього машина стала виглядати, як нова.
— Яким чином доставили танк до нашого міста?
— Замовили автомобіль «КАМАЗ» зі спеціальним причепом та будівельний кран. Усі міністерські чиновники на нашу ідею дивилися з непідробним подивом. Найбільше насмішок викликала саме процедура перевезення танку з Харкова до Полтави. Усі намагалися з’ясувати, для чого нам це потрібно і яка з цього вигода. Були версії, що ми або хочемо продати його на металобрухт, або ж за кордон. Наше суспільство, на жаль, комерціалізоване і шукає в усьому вигоду. У дійсності встановлення танку — це елементарна данина пам’яті людям, які здійснили подвиг.
Розповім вам одну цікаву історію. У 2004 році в Києві проводився військовий парад, де брали участь три танки Т-34. В однієї машини виникли проблеми з гусеницями. До мене почали надзвонювати впливові люди і просити дати напрокат гусеницю з нашого танка. Я, знаючи як це у нас робиться — віддай гусеницю, а потім шукай вітру в полі, — відмовив.
— Чому у вас виникла ідея поставити саме танк, а не, наприклад, «Катюшу» чи іншу машину війни?
— Коли радянські війська звільняли Полтаву від фашистських загарбників, вагомий внесок у перемогу зробили саме танкові дивізії. Є такий історичний факт, коли по вулиці Леніна підіймався радянський танк, то в районі, де зараз знаходиться пункт прийому склотари, місцеві жителі вийшли зустрічати визволителів. Члени екіпажу теж вийшли їм назустріч і цим скористався німецький снайпер, який знаходився на Білій альтанці. За одну хвилину він знищив весь екіпаж танку. Мій дід Іван Ізотов теж був танкістом і згорів у танку в бою під Прохорівкою. Тому в пам’ять про нього, а також тих танкістів, які загинули під час визволення нашого міста, ми віддали перевагу танку. У ті часи це була дійсно потужна бойова одиниця, що наводила страх на противника.
— Як ставляться Полтавці до цього пам’ятника?
— Звичайно ж, по-різному, але головне, що позитивно. Деякі полтавці до пам’ятника ставляться, як до машинки чи іграшки. Можуть по ньому лазити чи там випивати. Може, це й добре, що люди забувають, що таке жахи війни. Та все ж треба пам’ятати, що в цій бойовій машині загинули члени екіпажу. Я не кажу ще й про піхотинців, які трималися за спеціальні ручки на танку, і першими йшли в атаку. Мене просто дивує, коли люди намагаються щось від танка відламати, або якось його пошкодити. Відомий факт, що в 2006 році якісь вандали намалювали на танку фарбою свастику. Хотілося б, щоб ми поважали пам’ятки і знали історію. Ми його спеціально не поставили на постамент, хоча так його менше б псували. На мою думку, на постаменті він виглядав би, як іграшка, і втратилося б певне єднання з землею. А так до танка можна підійти і оцінити його розміри, обійти навколо, доторкнутися до нього руками.
— Як час і природні явища впливають на танк, адже він знаходиться під відкритим небом?
— Нічого особливого з танком не трапиться, якщо його вчасно підфарбовувати. Дивно, раніше танк ушкоджувався в боях, а зараз це роблять вандали. Свого часу пом’яли баки, вибили стекла в оптичних приборах, витягли дуло від кулемета, що ще придумають? Тому прошу Полтавців розуміти, що в цій бойовій машині загинули люди, які ціною свого життя відстоювали перемогу.
— Як ви бачите ситуацію, наприклад, років через 50? Кому належатиме цей танк, хто буде ним опікуватися?
— Я думаю, що завжди знайдуться люди, які будуть за ним слідкувати. Ми хотіли б знайти ще якусь стару бойову техніку. Мрію про те, щоб на перехресті вулиць Фрунзе та Кагамлика поставити танк Т-26, екіпаж якого загинув на тому місці в роки війни. Це легкий танк, що був на озброєнні Радянської армії. Вважаю, що у Полтаві потрібно побільше ставити пам’ятників бойовим машинам Великої Вітчизняної війни, щоб молодь знала історію.
