ПРО ЛЕБЕДІВ
Доки чекали господаря коло хати, симпатичне, але нахабне руде кошеня обтоптало увесь зошит — схоже, йому тут дозволяється все. Хазяїн вийшов із сусіднього двору у робочому: кепка з козирком, куртка, валянки з глибокими калошами. У руках — мішок із кормом.
Спускаємося до гатки. Після дощу грунт конкретно розквасило і нам кілька разів пропонується перевзутись у чоботи. Пробираємося у своєму. Справа на плесі гойдається лебідка. Крупна красива птаха, але одне крило тісно пристало до тіла — результат давнього каліцтва. Дикі качки безбоязно підпливають до неї впритул. Зліва від гатки також плескається в очереті дрібна дичина. Поміж неї рухається маленька вусата морда і залишає позаду фарватер — це гуляє нутрійчатко. Над водою кілька ящиків із намощеною соломою. З води стирчить боком старий кухонний стіл — то теж чийсь острів.
— Діти-діти-діти! Діти-діти-діти! — Микола Майборода, дебелий дядько, дуже схожий на кіношного Будулая, гукає лебідку і звучить це з його уст лагідно, як «Ціпу-ціпу-ціпу». Кидає у воду корм, але птаха не спішить підпливати, боїться.
— Ця лебідка постоянно тут, літає недалеко і низько-низько. Мені її єгер оддав, жила в нього між гусьми. Пішли краще сфотографуєте лебедя, а то він скоро полетить. У нього на великому ставку самка на гнізді. То стара лебідка, не моя, у неї лебідь чи пропав чи його вбили. А цей — мій, доморощений. Як це, доморощений? Так я їх аж шестеро на базарі купив. Стоїть дядько і торгує гусенятами. Кажу: «Та які ж це гусенята, це ж лебедята!», а він мені: «А я відкіль знаю, що дали, те й продаю». Купив я їх, отут і виросли.
— Малиш, Малиш, Малиш! — і кидає корм подалі. Лебідь не реагує, стоїть віддалік на мілководді на одній лапі, — я його чотири годи не бачив, аж оце вернувся. Щоб роственних связєй не було, у природі задумано так: на другий рік старий лебідь розганяє молодняк геть. А плодяться вони аж на 4-5 рік. За цей час розлетяться скрізь і всюди. Од свого гнізда хазяїн усіх інших лебедів у радіусі кілометрів з 10 розганяє геть. Сюди прилітає, щоб ганять поранену лебідку — вона тоді ховається он у отой вольєр. Їй уже п’ятий год, але ще на гнізді не сиділа.
А ви знаєте, що лебеді між собою не б’ються до крові, до смерті? Самці з розгону вдаряються груди в груди. Хто слабший, той мовчки летить геть. Гуси швидше свого заклюють. Або люди… А Малиш пужливий став, мабуть обижав його наш брат. Це ж наші люди… Вони на 70 процентів негативні.
ПРО ЛЮДЕЙ І ВЛАДУ
— А кажуть, що гарних людей більше. Це, по-вашому, неправда?
— Так я ж не доказав. Із усіх людей тіки 30 процентів тих, хто держить свою точку зору і їх зламать трудно. Як революціонери, що раніш були. Про цих комуністів, що січас, не балакаємо — це про тих, хто вперед ішов. Із отих 70% ще десь приблизно половина, ну процентів 30, такі ж самі, як ми, але слабкі духом. Зараз вони приєдналися до гірших, бо жизнь така, заставляє. Самі ж знаєте, жить по правді не можна — заклюють. Пам’ятаєте, як я у міліцію приходив, то розказував. Може, вибачте, що й з матюком, ну так правда ж. Ми у Європу ідем?
— Та кудись ідем…
— Ну так ми туди не попадем, доки оті 30 процентів слабких духом не приєднаються. А коли стане власть така, що за людей, буде, як при Союзі — 60 процентів людей нормальних, хороших. Зараз як подивлюся — Янукович должен би зробить Україну ідеальною. Паламент — його, уряд — його, сам — Президент. Але зразу кажу: це — узурпація власті. Нею можна оті 30 процентів найстійкіших не те, що нагнуть — зовсім у землю загнать.
— І що, на нову владу зовсім не надієтесь?
— Десь так 50 на 50. Побачимо. Я Шустера ночами дивлюся — гарна передача. Усіх депутатів знаю. Ото як роблять, так там і балакають. Людину ж видно.
Щодо тих, хто періодично міняє свої переконання, Микола Миколайович хитро усміхається і крутить кепку козирком на потилицю, потім назад:
— Білі прийшли — красні прийшли.
ПРО СВИНЕЙ
Його свині гуляють територією просторої балки, на котру ніяк не може оформити документи ось уже два роки. Там же пасуться коні, вівці. Для овечого поголів’я є напівдикий баран муфлон, тепер хоче придбати муфлона чистокровного. Через балку на місця випасу овець ми так і не добралися. А от свиней Микола Миколайович не випускав на волю спеціально до нашого приїзду. Все переживав за наше взуття, тому довелося таки скористатися його валянками з глибокими калошами:
— А в мене ось тут кеди є (кедами він назвав свої розтоптані мокасини). Ну й босяком можу.
У крайньому від балки дворі латаний-перелатаний, городжений лозою та гіллям тин спускається аж до очерету. Із лантуха Микола Миколайович насипає купи екструдеру — таких собі свинячих пластівців.
Дивізія різнокаліберного свинства (руді, чорні, білі, рябі, від дорослих до манюсіньких) вилетіла і з рохкотом взялася за корм.
— Васька, Васька, Машуня!
Машуня до поперека біла, зад чорний. Є в’єтнамці, але з-під чорного проглядаються коричневі смужки. Одне маля яскраво-буре у плямах, як далматинець. Та фішкою всієї цієї свиноти став щокастий і пузатий в’єтнамець на високих «диких» ногах із зачіскою «ірокез», що стоїть дуба від потилиці до середини спини. Хазяїн детально розповідає, хто кому ким доводиться у цьому сімействі. Тим часом дрібнота розміром із дядьківську рукавицю мотається хутко від однієї годівниці до другої. Тепер вони підуть гуляти по всій балці, площа якої загалом 17 гектарів.
— І випустите на отой гектаріат навіть оцю дрібноту?
— А що з нею станеться! Я б вам і їхнього батька, кнура дикого рябого випустив, так він і мене не признає, краще не треба. Був у мене тут якось один суддя, подивився і пита: «А скільки у тебе тут робочих»? Кажу: «Я та моя жінка». Якби не вона, я б тут умер. Отак би ліг (показує як — вперед руками) і все.
По інтонації відчувається, як поважає він свою дружину Галину Миколаївну, сільського фельдшера.
— А для чого свиней схрещувати з дикими?
— По-перше, виносливі. По-друге, крупні. По-третє, «удіті» — їх можна держать на холоді. А з в’єтнамцями тоже цікаво знати результат: дикі ж тільки на третій рік розмножаються, а ці чорнож…— вже у півроку. Ой, не пишіть так, бо жінка сваритиме.
ШОК
Коли Микола Майборода працював єгерем, у нього був пес, помісний від сірого вовка і німецької вівчарки — сильний і дуже розумний. Тоді у всього районного начальства єгер повідбирав рушниці. Воював-воював та й довелося піти, бо зону спокою птиці, помічену табличками, начальство так і не визнало. Що таке зона спокою? Це та територія, куди птаха може заховатися і де її ніхто не обидить.
Рік тому заїжджий бродячий зоопарк у Полтаві на Леваді продавав шестимісячних вовченят. Попри високу ціну сторгувався і привіз додому вовчицю.
Заходимо у пристосоване приміщення, де в кутку у клітці за дверима мешкає хижак. Вона почула чужих і закрутилася вовчком. Хазяїн відкрив клітку, відійшов до дверей. Але тварина лише виглянула ненадовго.
— Як хочете сфотографувати, то я вийду. Вона вас не так боятиметься.
…Ви заходили коли-небудь у клітку з тигром? І я ні. Та оскільки вовченя боялося не менше, з горем пополам домовилися. Але фото все одно вийшло неякісне — напевне з великого взаємного переляку.
ДЛЯ ЧОГО ЦЕ ЙОМУ?
На горищі «свинячого» сараю живуть голуби, у водоймах — нутрії, запустив сомиків, коропа. Вівці романівської породи котяться двічі на рік по 4 ягнят. Від кожного окоту одне ягнятко вигодовує коза.
В однім вольєрі качки із блискучими зеленими шиями — це американські смарагдові. Їх свого часу привіз покійний син. Микола Миколайович «підмішав» їх із дикими. У другому загоні три свійських білих закриті із здоровенним бурого кольору шипуном. Таких завбільшки бачити ще не доводилося. Для чого це схрещення?
— Свійські дуже швидко ростуть, а шипуни набагато витриваліші, сильніші. Їхнє потомство, метиси, не розмножуються, але беруть від батьків усе краще.
Я од лебедів, диких качок нічого не маю. Од коней маю — сіно косять, гребуть, возять. Від овець маю. Але не так багато: кобилку вкрали, поки розвів — пропала кобила і корова. Доходу як такого ще не було, хоч живу тут шостий год.
Сюди восени злітається до трьох сотень качок — від мисливців ховаються. Мене питали: як ти їх приманюєш? Та ніяк. Як єгерем був, привчав людей дотримуватись правил охоти. Так вони ж для нормальних людей. А оті 40 процентів попереду йдуть, а правила за ними. Тут птицею забито, а я посилаю отуди — за 200 метрів од цієї балки ідіть і полюйте. Минулого року мав із мисливцями неприємності, ну та я ж розказував…
Для чого це мені? Як вам харашо, то й мені харашо. Чого люди раніш самольоти строїли? За гроші? Ні! Бо чоловік коли потєряний у цьому, зробив, люди полетіли і не розбилися — оце для нього найбільша зарплата! Для отого чоловіка, що птицею знімається у Калинівці, ви писали, то ж хіба за гроші? Хочу до нього проїхати, може щось поміняю. Калинівка, це де?
Закінчуємо розмову і раптом низько над очеретами пропливає лебідь. Пішов по периметру цієї «зони спокою» перевіряти свої 10-кілометрові володіння.
