Фронтові листи, солдатські трикутники. Їх чекали найбільше

Це вони були найбажанішими у тяжкі роки Великої Вітчизняної війни у родинах в тилу та на передовій для солдатів. Ці рядки з листів нашого земляка, Михайла Гавриша.
«Добрий день, мамочко! Спішу повідомити, що я живий, знаходжусь у медсанбаті на лікуванні. 13.VI рано-вранці дістав нещастя. Трішки зачепило правий бік голови. Але не дуже страшно, скоро повернусь у стрій…».
«Ось я знову на передовій. Цими днями вісім разів ходив в атаку, і завжди втікали фріци. Найближче були за 50 метрів, і то нічого не трапилося…».
Сусіди в роки війни заздрили його мамі і дружині Мотрі, які регулярно отримували солдатські трикутники, а часом і перегнуті аркушики трофейного паперу з детальним описом життя сина й чоловіка...
Листи ці давно стали сімейною реліквією. Їх дбайливо зберігають у родині Гавришів.
У вересні 1943 року Радянська Армія визволила Гадяцький район Полтавської області. Через кілька днів одержали повістки у військкомат юнаки, які перед окупацією не досягли ще призовного віку. Пішов на війну дев'ятнадцятилітній Михайло Гавриш із села Мартинівки Гадяцького району. Попрощався з рідними, молоденькою вагітною дружиною Мотрею.
Сподівався потрапити в одну частину з друзями дитинства чи, на крайній випадок, з уродженцями сусідніх сіл. Але війна не запитує особистих бажань.
«Зі мною, — писав у першому листі додому Михайло Гавриш, — нема взагалі нікого з гадяцьких. Але я вже покомпаніював з лубенськими, лохвицькими, а також з київськими. Гарні хлопці, дружно б'ємо гітлерівців».
«Настрій у мене поволі піднімається,— читаємо у наступному листі. — Уже власноручно знищив кількох ворогів. Раніше їх боявся, а тепер страху не маю, тільки ненависть».
Народився Михайло 23 липня 1924 року в с. Бобрик Гадяцького району в сім’ї колгоспників, які крім сина виховували ще двох доньок, Параску та Сарафину. Згодом сім’я переїхала в с. Мартинівку, де в місцевій школі Михайло отримав початкову освіту, а потім вступив до Охтирського технікуму сільського господарства на механічний факультет, де навчався до початку Великої Вітчизняної війни. Своє перше бойове хрещення Михайло отримав при форсуванні Дніпра у складі 42-ї гвардійської ордена Леніна, ордена Червоного Прапора та ордена Б. Хмельницького Прилуцької стрілецької дивізії. Перебуваючи в складі Українського фронту, звільняв від фашистів Україну, Молдавію, Румунію, Угорщину та Австрію.
Своє перше бойове хрещення Михайло отримав при форсуванні Дніпра у складі 42-ї гвардійської ордена Леніна, ордена Червоного Прапора та ордена Б. Хмельницького Прилуцької стрілецької дивізії.
«30.V.44 р. перша година ночі. Передаю свій гвардійський привіт. Повідомляю, що всі листи одержав, мені друзі переправили. А чому не пишете про батька? Він воював під Ленінградом, а зараз де? Живий хоч? А твій, Мотре, тато де воює? Я не розумію, чому помер дід Степан. Він ще ж молодий. І баба Журавка сама зосталась... Яка шкода!».
У 1941 році батько Михайла, Яків Андрійович, був призваний до лав Червоної Армії і в 1943 році при визволенні м. Харкова загинув.
«Здрастуй, дорога Мотре! Ви вдома турбуєтесь, чом довго не писав. Я знаходжуся в іншій частині — на передовій. Знаєш, Мотре, ми тут у розмовах обговорювали, як переживає солдат атаку. Подробиці розповім вдома, але скажу, що головне — не злякатися. Страх для солдата — перший ворог».
«Не знаю, чи я щасливець, чи що зі мною, але за два з половиною місяці на передовій мене не поранило. Одяг, сумка збиті кулями, а мене не зачепило. У таких вогнях, як у нас були, і день прожити нелегко».
«Потішила ж ти мене, Мотре! Який я радий, що став батьком! Нехай здоровим росте наш Василько. Шкода, що не можу його зараз побачити. Але ти молодець — відмалювала на листку його ручечку. Я обов'язково збережу малюнок. Може, ти чула про такий звичай в армії: танцювати, якщо прийде лист. Танцювати мені не було як, бо якраз сиділи в окопі, то довелось тихенько, щоб німець не чув моєї радості, затягнути першу-ліпшу пісню, яка згадалася: «Місяцю ясний, зорі прекрасні!» Одержав, нарешті, конверт і мало не закричав. А хлопці передають один одному по цепу: «У Гавриша син народився!». Підійшов до мене командир, тисне руку, бажає бути гідним захисником дружини і сина. А потім боєць один — він до війни вчителем працював, грамотний дуже — вірша прочитав на твою, Мотре, і Василькову честь. Які ж є люди мастаки — на ходу, в окопі вірша такого гарного склав!».
День перемоги зустрів у столиці Австрії Відні.
«У минулому листі послав фото. Це я з товаришами у столиці Австрії. Звернули увагу на орден Червоної Зірки на моїх грудях? Йде весна, настрій у мене чудовий. За мною не тужіть. Скоро, відчуваю, війні кінець. Розкажіть Василькові, що тато приїде, а то він і не знає, який я».
Солдат Михайло Гавриш став кавалером двох орденів Червоної Зірки і кількох бойових медалей.
Та не заради нагород воював солдат. Лиха фашистська навала відірвала його від рідного колгоспу, в якому працював обліковцем, від сім'ї і кидала по різних країнах Європи. І повсякчас зігрівала його серце, підтримувала в бойових походах міцна й безкорислива фронтова дружба.
Після демобілізації в 1947 році Михайло Якович продовжив навчання в Охтирському технікумі сільського господарства, а далі в Мелітопольському сільськогосподарському інституті. Поєднував навчання з роботою, пройшовши шлях від старшого механіка Веприцької МТС до директора Бистрицької РТС Соснівського району Рівненської області. Був начальником управління в Острозькому сільськогосподарському територіальному управлінні. Повернувшись на Полтавщину, Гавриш з 1969 по 1972 рік працював головою виконкому Лохвицької районної ради, а потім продовжив роботу на керівних посадах підприємств Рівненської області.
Михайло Якович займався громадською роботою, він неодноразово обирався депутатом районного рівня, був головою Дубнівської ради ветеранів Рівненської області.
Помер Михайло Гавриш 24 липня 1999 року та похований на центральному кладовищі м. Рівне.
Непросте життя випало на долю нашого земляка. Разом з дружиною Мотрею виховали двох синів та доньку, які також мають певні здобутки в трудовій діяльності та пишаються своїм батьком.
Бойовий і трудовий шлях Михайла Яковича був відзначений державними нагородами, що свідчить про його добросовісне, віддане і патріотичне ставлення до виконання своїх обов'язків, куди б його не посилала Батьківщина.

P.S. Ініціатором створення даного матеріалу і розміщення його в нашій газеті виступив голова Мартинівської сільської ради Олексій Козирка. Саме він підтримує зв’язок з родиною сина Михайла Гавриша, Василя. Велике йому спасибі. Дуже дякуємо Василю Михайловичу Гавришу за надані матеріали та фотографії з сімейного архіву.

Логін:
Пароль:
запам'ятати