Клеймо «контрреволюціонера» Миколі Зерову навісили за портрет Симона Петлюри

Закоханий у вроду слів,
Усіх Венер єдину піну,
Ти чудодійно зрозумів
І мідних римлян, і Тичину,
Прости, що я пишу на ти,
Як син гаїв і син традицій —
У дні борні і суєти
Ти богопосланий патрицій.
Максим Рильський
Літературознавець, критик, поет, перекладач Микола Зеров народився 14 (26) квітня 1890 року в повітовому містечку Зіньків на Полтавщині, в багатодітній сім’ї вчителя місцевої двокласної школи. Мати, Марія Яківна, походила з козацького роду Яреськів з-під Диканьки. Закінчивши Зіньківську школу (цікаво, що його однокласником був Павло Губенко, майбутній Остап Вишня), Микола Зеров з 1900 до 1903 року вчиться в Охтирській гімназії. У 1903 році батька призначають інспектором народних шкіл в Переяславі, і родина Зерових переїздить до містечка Кролевця. Микола Зеров вчиться до 1908 року в Київській гімназії № 1. Відгомін подій, пов’язаних із відкриттям пам’ятника Івану Котляревському та виступами селян, приводить 15-річного юнака Миколу Зерова у кролевецьку громаду, з якою він тісно спілкується. Саме вплив кролевецьких коренів зберіг Миколу Зерова для українства в умовах цілковитого зросійщення державних установ, освіти, церкви. Треба взяти до уваги, що Микола Зеров виховувався в російськомовній сім’ї, і саме участь в кролевецькій громаді, спілкування з молоддю виховали у нього почуття патріотизму і любові до рідної мови. Хоч у родині Зерових в ужитку була російська мова, мати знала багато українських пісень, гарно їх співала, зі служницею розмовляла українською мовою. Батько до українства свого старшого сина ставився терпимо.
Після закінчення гімназії у 1908 році Микола Зеров стає студентом історико-філологічного факультету Київського університету. Ще у гімназії, за Миколиною ініціативою зароджується так зване «Кролевецьке земляцтво», яке згодом стане свого роду українською студентською громадою. Товариш Зерова П.Горецький, майбутній мово-знавець, згадує: «В Києві ми говорили українською мовою…на знак протесту проти пригнічення і подавлення царатом української культури та мови. Крім того, уже на перших курсах університетського навчання виробили такі погляди: немає безнаціональних народів, кожний народ у своєму поступі ставить собі прогресивні інтернаціональні завдання, але здійснює ці завдання в національних формах. Найважливішою ознакою нації є мова — засіб найширшого культурного розвитку».
Ці роки виявилися дуже важливими для формування духовних уподобань Зерова, його зацікавлення українським письменством. Особливо його захоплювала творчість першого українського поета доби «межи двох революцій» Олександра Олеся. Микола Зеров писав: «Пригадую свої перші враження від Олеся (1906—1908 роки); як я вишукував його поезії по тодішніх декламаторах; як вражали вони мене свіжістю і безпосередністю, приємною відсутністю банально-цинічних фраз та учительського тону старших поетів».
В університеті Микола Зеров мав намір спеціалізуватися з історії та літератури Давнього Риму, але відповідних фахівців на факультеті не виявилося. Після певних вагань Зеров зайнявся українською історіогра-фією і написав курсову роботу «Літопис Грабянки, як історичне джерело і літературна пам’ятка». Це була перша серйозна наукова робота Миколи Зерова.
У 1912 році Зеров почав друкуватися в українському педагогічному журналі для сім’ї і школи «Світло», а наступного року — писати рецензії для газети «Рада». Він постійно виступає з доповідями, бере участь в обговоренні політичних і літературних проблем. Коли на похованні Бориса Грінченка треба було виголосити прощальне слово від студентства, це завдання Микола Зеров узяв на себе. У 1912 році він знайомиться з Михайлом Коцюбинським, який проходив курс лікування в університетській клініці; зустріч ця лишила глибокий слід у свідомості молодого дослідника.
Життєлюбство, душевна відкритість, товариськість були органічно притаманні Миколі Зерову. Це засвідчують його «однокашники» по першій Київській гімназії й по університету. Викликала симпатію і його зовнішність. «Зросту він був середнього, може, навіть нижчого, ніж середній; мав біляве волосся, ясні очі, широке обличчя, трохи піднятий ніс; рот його здавався дуже великим — може, тому, що йому завжди хотілося сміятися», — згадує гімназійний товариш. Що у зовнішності Зерова відбивалася взнаки і його вдача, підтверджує також колишній однокурсник: «18-літній білявий, невеликий на зріст, худорлявий юнак, завжди життєрадісний і усміхнений».
У травні 1914 року Микола Зеров блискуче захистив дипломну роботу, але залишитися в університеті не зміг — йому пригадали і численні публічні виступи, і конфлікт із професором П.Флоринським (деканом-шовіністом). Зеров їде вчителювати у Златопольську гімназію, де викладає латинь та історію. Подеколи йому доводилося братися й за інші дисципліни. Молодший брат поета Павла Пилиповича, Олександр, згадує про неординарну постать молодого викладача гімназії, його виняткову пам’ять: «Одного разу на лекції з географії Росії в класі не було мапи. Микола Костьович, не довго думаючи, розграфив на дошці меридіани та паралелі північної частини Росії з усіма потрібними деталями». Що вже й казати про художні, особливо поетичні тексти, силу-силенну котрих він знав начебто з дня народження. Він охоче цитував напам’ять українських і російських, французьких, німецьких та античних авторів, завжди природно підкріплював власну розповідь яскравими образно-емоційними образами. Читання вголос поетичних творів приносило велике задоволення і йому самому. «Під час великої перерви, як тільки він з’являвся в коридорі, — згадував тодішній учень Зерова, — його оточував гурт гімназистів, яким він міг без кінця декламувати різні вірші і поеми».
І все ж життя в провінції було нецікавим в порівнянні з бурхливим культурним життям Києва. Єдине, що згладжувало прикрість периферійного «небуття», — викладання латини, в яку Зеров був буквально закоханий. Викладаючи латинську мову, наполегливо перекладав римських поетів, із перекладів склалася «Антологія римської поезії» (1920 р.).
Лише 1917 року йому вдається вирватися з провінції, він переїздить до Києва, де мріяв реалізувати себе як особистість, як митець, як учений. Микола Зеров одразу поринув у вир життя: учителював у Другій українській гімназії, викладав у Київському архітектурному інституті (Історія української культури), редагував журнал «Книгар», працював над власними творами. Він як секретар і член редакційного комітету друкованого органу бере участь в Першому і Другому всеукраїнських учительських з’їздах. Через кілька його виступів наскрізною лінією проходить турбота про поліпшення освітньої справи в Україні. З вересня 1917 року Зеров очолює секретаріат педагогічної ради Другої Київської гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства, а також викладає тут латинь.
Михайло Рудницький, який разом з Миколою Зеровим працював у Другій українській гімназії, у своєму романтичному нарисі «Класичний урок» згадує Миколу Зерова як організатора літературних вечорів, на яких відбувалися творчі дискусії, обговорювалися власні твори. «Для того, щоб подихати атмосферою класичної старовини, дехто з нас, учителів, охоче відвідував уроки Зерова», — пише Михайло Рудницький. Саме в цей час у Зерова прокидається науковець і літературний критик. Він активно виступає з рецензіями в журналі «Книгар» і одночасно для себе і своїх друзів пише вірші, які щедро репрезентував своїм друзям і знайомим, але не маючи наміру їх публікувати. У вірші «Ріг Вернигори», написаному в 1919 році, звучать патріотичні мотиви, надія на відродження свого народу, втілена в поетичний образ народного богатиря Мусія Вернигору, який прийде на допомогу гнобленому люду:
Зникнуть, зникнуть агаряни…
Вся потуга їх розстане,
Як весною тане сніг.
А над нашим краєм рідним
Задзвенить ключем побідним
Вернигори дивний ріг.
У ці роки Микола Зеров зійшовся з митцями та вченими, що гуртувалися навколо ректора Української академії мистецтв Георгія Нарбута. Дух розкутої фантазії панував на зібраннях академії. Тут обговорювалися стан розвитку української літератури, малярства, графіки. Молода українська інтелігенція, розбуджена революцією, готова була боротися за українську культуру і освіту.
13 лютого 1920 року Микола Зеров одружується із Софією Лободою — починається новий етап життя. Того ж року виходять друком його книжки «Антологія римської поезії», «Нова українська поезія — примітні віхи тогочасного літературного життя». Як перекладач, він здійснив багато в чому неперевершені й донині інтерпретації античної спадщини. Наскільки Зеров був великий знавець і майстер у перекладах античної літератури, видно хоча би з того, що у 1938 році більшовицькі видавництва, видаючи «Антологію античної літератури», не могли обійтися без перекладів Зерова, вони ввійшли до цієї антології без згадки імені талановитого перекладача.
Рік 1920 виявився неврожайним. Київ потерпав від голоду, холоду і розрухи. Влітку Микола Зеров тяжко перехворів на черевний тиф. У пошуках шматка хліба родина Зерових змушена була переїхати до містечка Баришівка. Саме тут він викладав літературу, історію та латинь у місцевій соціально-економічній школі, тут зійшлися шляхи майбутніх неокласиків — Миколи Зерова, Павла Филиповича, Освальда Бургарда (Юрій Клен) та Віктора Петрова. Баришівський період життя Зерова триває з 20 жовтня 1920 до 15 вересня 1923 року, хоча він не поривав зв’язків із Києвом — був членом редколегії журналу «Голос друку».
Баришівські роки виявились досить плідними — всі поезії, вміщені в зеровській збірці «Камена» (1924), написані тут. А ще створена низка сонетів та сатир-пародій, численні переклади і навіть кілька оповідань. Тираж «Камени» — 1000 примірників, у ній переважають переклади, але є й поезії оригінальні — одинадцять сонетів та вісім олександрійських віршів. Це була перша і єдина прижиттєва збірка. Саме ній як поет Микола Зеров дав нам неперевершені зразки поезії, зокрема «Праосінь» вважається ліричним шедевром Зерова:
Як ніжна праосінь, ти йдеш моїми снами;
Мов китиці калин, рожевієш устами,
Очима темними, мов вереснева ніч,
Округлістю тьмяних алябастрових пліч
Ти невідступно скрізь з моїми почуттями.
Проміння слів твоїх стоцвітними огнями,
Стожарами мені горять у далені.
Ти давню праосінь нагадуєш мені:
Широколанний степ, бліді свічада ставу,
Берегових грабів грезет і златоглави,
Повітря з синього і золотого скла
І благодатний дар останнього тепла…
Дослідник творчості поета Федір Кропив’янський писав: «Крім класичної досконалості в будові вірша є артистичне використання багатства епітетів поруч з найвишуканішими прикметниками, що їм немає рівних в українській літературі».
«Болотяна Лукроза», як жартома називав Баришівку Зеров (від латинського Iucrum — бариш), стала на той час «культурним центром, який випромінював своє світло на всю округу, сягало воно навіть до Києва».
У вересні 1923 року Микола Зеров дістає довгоочікуване запрошення на роботу професором української літератури до Київського інституту народної освіти. З 1 жовтня він читає лекції, про які згодом ходитимуть легенди. Одночасно Зеров — професор української літератури в Київському кооперативному технікумі, викладав також у Київському археологічному інституті, Інституті лінгвістичної освіти та інших навчальних закладах. Український письменник Дмитро Чуб (Нитченко) писав: «Микола Зеров був неперевершеним майстром у читанні лекцій…він вкладав у лекції всю свою душу. Проводив їх з піднесенням і, володіючи прекрасною мовою, залишав у кожного слухача «враження довершеності й незрівняної краси…». За любов до античної історії та літератури студенти любовно називали Миколу Зерова «Наш Юлій Цезар».Українська письменниця Докія Гуменна, яка вчилася у Зерова, згадує: «На його лекціях в найбільшій
аудиторії ІНО завжди було повнісінько: сходилися студенти з усіх факультетів. Він просто магічно зачаровував своїм майстерним викладом історії української літератури. Навіть про маловідомі забуті постаті української літератури він оповідав із почуттям безмежної закоханості, розгортав їхні повнокровні характеристики, сипав цитатами — пам’ять у нього була феноменальна! —переплітав з дотепами, тонким гумором…Це було дійсно щастя почути красну мову Миколи Зерова».
У 1923 році відбулася перша зустріч Зерова з Миколою Хвильовим. Листи цього палкого прихильника «азіатського ренесансу» засвідчують, яким плідним було спілкування двох поетів. Їх спільна праця була спрямована на згуртування мистецьких сил, на спрямування їх у русло конструктивної праці. Багаточисельні диспути, змагання між «Новою громадою» і «Глобусом» поклали початок відомій літературній дискусії у 1925—1928 роках. Вона виникла навколо гасла Зерова «До джерел», який перший, ще до дискусії, відкрито підніс його. Він застерігав: «Ми повинні засвоїти найвищу культуру нашого часу не тільки в її останніх вислідах, а і в її основах … Освоюймо джерела європейської культури, бо мусимо її знати, щоб не залишитися назавжди провінціалами». Євген Сверстюк писав про Миколу Зерова: «Літературну традицію від грецьких і римських класиків до корифеїв рідної літератури він вважав тією артерією, поза якою не можна уявити собі народження і життя нового». Миколу Зерова вважали провідником
неокласичного напрямку в літературі. Автори цього напрямку стверджували, що українська традиція — середземноморська, європейська, південна, отже виросла на зразках Еллади, зовсім чужа Півночі. Максим Рильський вважав, що термін «неокласики» було «прикладено випадково і умовно до невеличкої групи поетів і літературознавців…хоч і пишеться…ніби українські неокласики проголосили культ «чистого мистецтва», заявляю з повною відповідальністю, що ніхто з учасників групи ніде й ніколи такого гасла не підносив, — ні Зеров, ні Пилипович, ні Драй-Хмара, ні тодішній Рильський…»
Микола Зеров довго і вперто боронив погляди українських письменників, їхню творчість. Більше того він завзято бере в оборону Миколу Хвильового, який свого часу писав: «молоді замало творів Леніна, нехай іде на виучку до Зерова». Порівнюючи творчість Володимира Маяковського і Дем’яна Бєдного з творчістю Миколи Хвильового, Микола Зеров говорив: «Творчість Маяковського та Дем’яна Бєдного має не мистецьке, а лише агітаційно-пропагандивне значення і розрахована виключно для естрадної декламації…». У той же час Микола Зеров відкидав визначну роль Івана Котляревського як зачинателя нової української літератури, а його «Енеїду» вважав «забавкою дрібно маєткового українського шляхтича» (Богдан Антоненко-Давидович).
Як літературознавець Зеров був широко відомий своїми працями: «Нове українське письменство» (1924), «До джерел» (1926), «Від Куліша до Винниченка» (1929). Всі прислухалися до його голосу. Навіть найбільші вороги називали його «академічним авторитетом», що «провадить планову війну проти марксизму» (Фелікс Якубовський).
Як провідний представник течії неокласицизму та академізму в літературі й літературознавстві Микола Зеров весь час був об’єктом офіційних атак і морального терору. З провокаційною метою його було виставлено стороною офіційного обвинувачення підсудних на процесі Спілки визволення України в ролі свідка-експерта, який мав подати судові фахову й ідейну критику літературної та літературознавчої творчості підсудних-літераторів. Але, виступаючи на процесі, Зеров обмежився виключно до об’єктивної фахової критики і був притиснутий речниками офіційного обвинувачення вимогою сказати «так чи ні», на питання про шкідливий, з офіційного погляду влади, напрям творчості підсудних. Оскільки відповідь Зерова на цю вимогу була висловлена неясно й нерішуче, цей його виступ у ролі свідка мав фатальний для нього наслідок.
Безперечно, що і сміливий виступ в обороні Миколи Хвильового, багато разів засудженого партійною критикою і представниками окупаційного уряду, поету не простять. Адже це був 1933 рік! Розгром української культури був уже в повному розпалі: щоночі зникали з приміщень цілі групи письменників, митців, професорів, інженерів — їх забирав енкаведівський «чорний ворон». Тож недивно, що цькування професора Зерова ще більше посилилось. Найбільшу активність у цьому виявляв колишній учень Баришівської школи, доцент університету Петро Колесник. З журналом, виданим за редакцією Миколи Зерова за часів УНР, з портретом Симона Петлюри, комуністичний активіст Петро Колесник виступав на студентських зборах і, розмахуючи ним, закидав Зерову «націоналізм», «петлюрівщину», «контрреволюцію». Цікаво, що у своєму вірші «Інкогніто», Микола Зеров передчував катастрофу і дав якнайточніший портрет «людини майбутнього» — сексота, зрадника, лицедія:
Його стріваю я — і мало не щодня! —
В студентській постаті у темних коридорах,
В повазі лекторській і в круглих окулярах,
Де тиша темних книг, де збори й метушня.

                         ***
Ще вчора він слова точив мені медові,
І скільки приязні було в облесній мові!
Ти утиральничок скрашав поважну стать.
Він бачить наперед годину злої страти,
А руки прийдеться від крови обмивать,
Тож ліпше рушника напохваті держати.
Скоро Зерова звільняють з університету, і він, рятуючись від репресій, виїжджає у 1934 році до Москви. Працює у видавництві «Академія», перекладає античних поетів, зокрема Горація. Але він сумує за Україною, йому сняться степові дороги, які ведуть на Полтавщину:
Я бачу їх. Заломами поволі
Вони сповзаються, за шляхом шлях,
В розлогих і закурених полях
Там, де стрункі шикуються тополі.
Крізь жовтий пил, що осідає долі,
В яру з'явився черепичний дах,
І димарями по сухих горбах
Полтава їжиться на видноколі.
Я знаю їх — мов спомин ранніх літ,
Мов Гоголя невитравлений слід,
Мов співи давнини повноголосні.
У балки пливучи з розмитих круч,
В моїх ушах відрипуються й досі
Тягучі ритми опішнянських «куч».
У ніч із 27 на 28 квітня 1935 року він був заарештований під Москвою, на станції Пушкіно. 20 травня його відправили до Києва для слідства. Обвинувачення: керівництво контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією.
Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні 1—4 лютого 1936 року без участі обвинуваченого й захисту розглянув судову справу № 0019-1936. Миколі Зерову інкримінувалося керівництво українською націоналістичною організацією, і, згідно з тодішніми статтями Кримінального кодексу УРСР, трибунал визначив йому міру покарання: десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією належного йому майна.
На початку червня 1936 року етап із засудженими прибув на Соловки. І як тут не згадати вірш, написаний Миколою Зеровим у 1933 році:
Суд і заслання…Мука самоти…
О, як у сяйві небо розкололось!
А тиша мертва і нема мети.
Враз бубонці: далеко рипнув
                                                          полоз,
І крізь сніжок, здається,
                                                 чути голос:
«Ще не покаявся?
                             Не виправився ти?»
Хоча вірш був присвячений Чернишевському, але він як би передбачував свою долю при більшовицькій владі.
У короткі хвилини вільного часу Зеров повністю віддавався улюбленій справі — перекладу. За багатьма свідченнями, він завершив багаторічну роботу над українською версією «Енеїди» Вергілія (рукопис цього перекладу не знайдений).
Без будь-яких підстав і пояснень «справа Зерова та інших» була переглянута особливою «трійкою» УНКВС Ленінградської області 9 жовтня 1937 року; Микола Зеров, Павло Филипович, Микола Вороний і Б.Пилипенко були засуджені до розстрілу. Усіх розстріляли 3 листопада 1937 року.
Рішенням Військової колегії Верховного Суду СРСР від 31 березня 1958 року постанова особливої «трійки» була скасована і справа припинена «за відсутністю складу злочину». Микола Костянтинович Зеров реабілітований посмертно.
У 1966 році у світ вийшла книга Миколи Зерова «Вибране». Український поет Ф.Джеря у своєму вірші «Пам’яті М.Зерова» писав:
Роки йшли. Вийшла в Києві збірка
«Вибрані твори Миколи Зерова»
З передмовою Рильського в ній.
І читати її так гірко —
В ній не згадано й словом,
Що Поета втоптали в гній,
У проклятій землі чужій…
Минуло багато часу, і до українського читача почали повертатися незаслужено забуті твори митців — жертв сталінського терору. Серед них була і творча спадщина людини, що стала символом справжнього національного відродження — Миколи Зерова.
Поет Євген Маланюк присвятив Зерову такі рядкки:
Ти не любив приблизних рим,
Суровий майстре, — тільки стислі.
Крізь грім доби, крізь хаос гри
Мінливих хвиль, ти бачив Рим
І вседержавну владу мислі.
І, може, добре, що твій день
Накрила ніч незупинима —
Підтята дисонансом рима.
…А ранок? Ранок він гряде
Неспішним кроком пілігрима.

Логін:
Пароль:
запам'ятати