Читайте також:
«Він мав талант людяності. І вроджений, і вистражданий...»
Народився Григорій Михайлович 23 квітня 1920 року в селянській родині в селі Шилівці Зіньківського району на Полтавщині. Його мали назвати Ігорем, — пише у спогадах дружина письменника Олена Черненко (Тютюнник). Але дід пішов записувати онука і написав не так, як просили. Тож ніхто в селі не звав хлопчика Григорієм, доки той у школу не пішов. І на звернення вчительки — Тютюнник Григорій — спочатку він узагалі не реагував. Хлопчика доводилося кликати кілька разів: «Горя, це я до тебе звертаюся!» Повертаючись додому він часто плакав від образи — не розумів, чого його усі кликали Горьком—Ігорьком. Чому таке прізвисько приклеїлося до нього, Григорій Михайлович зрозумів лише дорослим.
Його батьки розлучилися ще до того, як він народився. Мати була вчителькою, батько — теслею. Дід, материн батько, був «комбєдом», вважав, що вчителі — «велика величність», і постійно повторював дочці, що вона мала йти заміж за комісара. Гриша закінчив Шилівську семирічку, три роки навчався у Зіньківській середній школі №1, яку закінчив у 1938 році. Саме у школі прокинувся й літературний талант — почав писати вірші, котрі побачили світ у зіньківській «районці». Далі — літературний факультет Харківського університету. Закінчити його вдалося лише у 1946 році: з початком війни молодий Тютюнник записався до студентського батальйону і пішов на фронт. Поблизу Білої Церкви був поранений, потрапив у полон, двічі з нього тікав…
Та страшна війна залишилася у ньому на все життя — уламком сталі, що носив під самісіньким серцем. Письменника було поранено в легеню, інколи осколок давав знати про себе — рухався, спричиняючи неймовірний біль. У квітні 1949 року Григорію Тютюннику довелося лікуватися в лікарні у Львові, де він саме працював. Однак лікарі побоялися чіпати осколок. А Григорій «згорав» від високої температури майже два тижні. Чергові лікарі тоді порадили дружині письменника їхати до Києва — шукати Амосова. Микола Михайлович зробив йому операцію, котра тривала чотири з половиною години. Вийшовши з операційної, знаменитий хірург просто втратив свідомість…
«Кремезний, середній на зріст, чуб — вихорем на правий бік, ніби відбиток круто завихреної думки. Руки богатирські, пальці великі, пругкі, погляд зосереджений, внутрішньо зібраний, трохи засмучений, завжди лагідний, спокійний. Коли говорив — то відчувалося, що йому немає потреби запевняти «Чесне слово», як клянуться інші. Відчувалося, що його слово чесне, зважене. Було у ньому щось від природи благородне і чисте. У ньому жило внутрішнє добро», — таким Григорій Тютюнник запам'ятався ще одному письменнику і земляку Григорію Нудьзі. Тезки познайомилися у Львові, де обоє працювали після війни. Тютюнник вчителював, потім був редактором відділу прози журналу «Жовтень». Любив листуватися з дописувачами, бо вважав це «елементарним обов'язком редакції». І вишукував серед творів, які надсилали на адресу журналу, «густо» написані — тобто писані сміливо, образно, не так, як усі.
На Львівщині й одружився — з Оленою Черненко, з якою разом учителювали в школі в місті Кам'янка-Бузька. До майбутньої дружини сватався оригінально. «Одного разу ми йшли додому після дощу, — згадує дружина письменника, — скрізь калюжі, і моє взуття наскрізь промокло. Прийшли — ноги мокрі. Він став на коліна і почав розтирати мені ноги. Якось він прийшов, і я спитала: «Ви б зі мною, Григорію Михайловичу, одружилися?» Він: «Якби подумав трохи, то, може б, і одружився». І забрав мій паспорт. А згодом прийшов, питає: «Так ти за мене вийдеш, бо заріжу, як козу?!» Кажу: «Ну, як між козячою смертю і одруженням вибирати, то я згодна!» Приїхали в Чорнобай, а мама моя говорить: «Григорій, ти б і кращу міг вибрати…» А він — їй: «Та хіба ж це я? То вона мені пропозицію зробила!..»
Якби Тютюнник не став письменником, він обов'язково відбувся б як мовознавець. Бо з приводу одного лише слова Григорій Михайлович міг провести цілу наукову розвідку, а потім прочитати цікаву лекцію. Дуже любив мову полтавського краю і рідну природу. І свій знаменитий «Вир» він писав на Полтавщині у Шилівці: щоліта приїздив до матері Ївги Федотівни на гостини. Жив кілька місяців, проте вдома не сидів: то йшов у ліс писати свій головний твір життя, то мандрував у сусідні села — приглядався до селян, які згодом з'являлися у якості героїв на сторінках його «Виру». А друзям говорив, що ніде так не пишеться, як у рідній Шилівці. Її у романі він назвав Троянівкою, а в описаних краєвидах Троянівки можна легко впізнати річку Ташань, Радьківщину і Беєву гору. У листах до матері Тютюнник часто писав, що у Львові дуже сумує за рідними місцями: «Я вже, як журавель, стою на одній нозі і виглядаю на схід: чи скоро полечу на свій рідний край?»
На початку літа 1961 року Григорій Тютюнник написав матері: «Як приїду, то буду відпочивати до самої зими і не візьму з собою ні машинки, ні пера…» Однак приїхати до матері того літа йому так і не судилося: Ївзі Федотівні самій довелося їхати до Львова, аби провести в останню путь свого Горю — 29 серпня у письменника не витримало серце. Ховали його на Личаківському цвинтарі. Коли друзі несли на плечах гроб з тілом сина, мати не витримала й викрикнула у горі та відчаї: «Грицю, ну як же це так?..»
«Він мав талант людяності. І вроджений, і вистражданий, — писав про Григорія Тютюнника його молодший брат, відомий письменник Григір Тютюнник. — Справжній талант не дається без болю і муки, як і саме життя. А ще життя не дається без любові. Мало — бачити, мало — розуміти, треба любить. Бо любов — то найвищий дар, який коли-небудь може отримати людина».
Додати коментар
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
Вам необхідно зареєструватися, або увійти під своїм логіном
