Я хочу написати про свого батька — фронтовика Миколу Васильовича Клітного, який знав про війну не від когось — сам воював в її найбільш гарячих місцях, а потім після війни написав книгу своїх спогадів, яку присвятив улюбленому онукові Миколі.
Микола Васильович Клітний народився 25 лютого 1926 року в селі Зінці Полтавського району Полтавської області. Дитинство згадувати не любив, тому що в нього його майже не було: батьки тяжко працювали — потрібно було годувати велику сім’ю, яка жила дуже бідно (крім маленького Колі було іще 3 сестри і старший брат).
Мій дідусь Василь Романович займав посаду голови сільради, та це не давало йому жодних привілеїв. Мати, як і всі жінки на селі в той час, займалася домашнім господарством і виховувала п’ятеро дітей. Коля ріс розумним хлопчиком, йому легко давалися науки, але школу він закінчив вже після війни із срібною медаллю.
Коли почалася війна, батькові було 15 років — вік, так би мовити, непризовний, але ледве йому виповнилося 18, його відразу відправили на Карельський фронт сапером 13-ої штурмової інженерно-саперної бригади. Солдати воювали, будували шляхи в тил до німців в глибоких снігах при 40-градусних морозах, за дуже стислі терміни створювали переправи для техніки. Зараз важко собі уявити страждання бійців, які жили просто неба без елементарних зручностей. Потім був тил, короткий відпочинок — і знову Карельський фронт: участь у боях у Південній Карелії з фінами під містом Суоярві, нескінченні походи гірською місцевістю з автоматом, 300-ми патронами, двома дисками, гранатами й каскою.
У Суоярві інколи були і вільні години. Бійці відпочивали по-різному, але найбільшим задоволенням було одержати листа із дому. Польова пошта! Про неї були складені пісні та вірші. Одержати листа солдату — це задоволення, яке не зрівняти ні з чим! Де тільки не заносила доля людей, а листи йшли і знаходили адресата, як не дивно. Але, як писав поет Костянтин Симонов, «письмо медлительнее пули». І дехто після війни все ще чекав листів від тих, кого вже не було.
У лютому 1945 року, Миколу Васильовича було направлено до Білорусі, а потім — у Західну Польщу (місто Бромберг). Війна наближалася до кінця, всюди були руїни, на Захід йшли ешелони з людьми, танками та технікою. І ось 2 травня надійшла радісна звістка — наші війська у Берліні! А навкруги буяла весна квітучими каштанами, бузком, теплом і такою близькою Перемогою! У своїх спогадах батько потім писав, що неможливо передати радість, яку люди пережили в той час, а особисто для нього 9 Травня було найкращим днем у житті.
Радянські солдати стали воїнами-визволи-телями, адже міжнародні обставини склалися так, що після Перемоги над Німеччиною назрівала війна із Японією, і західний потяг повіз Миколу в іншому напрямку — ще далі від дому: до Москви, Куйбишева, а потім — до Красноярська, згодом — на Забайкалля… А далі — до Монголії, де попереду був марш углибину Маньчжурії (провінція в Китаї). Минули великі міста: Харбін, Чаньчунь, Мукден і Фушунь — великий промисловий центр, що на південь від Мукдена, де і мав розташуватися саперний батальйон, який був представником Радянської армії-визволительки для великого китайського народу. Стрімкий наступ армії під керівництвом Мао Цзедуна у 1949 році, і швидке звільнення китайської території не було б можливим, якби СРСР не надав вчасну допомогу.
Проїхавши півсвіту, навоювавшись на Карельському, 2-му Білоруському і Забайкальському фронтах, мій батько повернувся додому… аж у 1950 році. Дуже дивно, але він — сапер — майже не був поранений, тільки душевні рани після воєнних потрясінь іще довго не загоювалися: на його очах гинули фронтові друзі, а ті, хто залишилися живими, довго не могли в це повірити...
Життя потроху налагоджувалося. Микола був зовсім молодим — струнким і доволі симпатичним, тож не дивно, що незабаром він зустрів єдине у своєму житті кохання, свою Ніну. Дівчина теж обрала його серед інших (мати була дуже вродливою, тож кандидатів вистачало). У серпні 1950 року Микола вступає до Львівського політехнічного інституту, який успішно закінчує у 1956 році.
За доволі короткий термін (2 роки) Микола Васильович від начальника конструкторського бюро електромеханічного заводу (зараз — ВАТ «Лтава») «піднявся» до посади замісника головного інженера. Його порядність, розум, життєрадісність високо цінували в колективі. Батько був великим ерудитом, дуже любив книжки, напам’ять читав поезії Тараса Шевченка, Івана Котляревського, досконало володів німецькою мовою. Іще про одну рису характеру треба сказати окремо: як і наш великий письменник (його тезка) Микола Васильович Гоголь, він мав виняткове почуттям гумору — там, де був мій батько, лунав сміх — він був душею компанії, обожнював вродливих жінок, а відданий все життя був одній — єдиній, своїй коханій Ніночці. Взагалі, батько любив усе красиве, любив людей — і вони йому віддячували тим самим. Він ніколи не забував своїх фронтових друзів, навпаки, чим їх ставало менше, тим вони ставали ріднішими. Якби таких людей було більше, життя було б набагато кращим — цікавим, добрим і справедливим. Про це мріяли, за це боролись!
Я народилася у 1955 році, моя сестра Лариса на 2 роки молодша. Я вважаю, що риси характеру батька передалася і мені, його старшій дочці Тамарі. Лариса має рідкісний дар дуже красиво прикрашати вбрання вишивкою, штучним камінням, стразами — у неї дійсно золоті руки. У нас свої сім’ї і вже дорослі діти, та ніколи не забуваємо про свого батька, якого, на превеликий жаль, вже немає… Як справжній солдат, він зустрів свій останній День Перемоги 7 років тому, і 12 травня його не стало… Але життя триває.
На щастя, рід сім’ї Клітних продовжується. Підростають чудові внуки, є вже правнук — нащадок свого славного бойового дідуся — Миколи Васильовича Клітного.
