У цьому номері із легкої руки та ініціативи Леоніда Митька вийшла в світ стаття про нашого земляка Юрія Івановича Тараненка.
Як на мене, гарна стаття про дійсно видатну людину. Хтось може сказати, що нічого видатного той Тараненко і не зробив. Мовляв, він не герой, не багатій, не можновладець. Звичайна людина, звичайний громадянин.
Дійсно, якщо мати в голові хибні, нав’язані суспільством споживання, стереотипи про успіх, про успішність в житті і про щастя, то нічого видатного в житті Юрія Івановича й немає. Простий трудяга, прекрасний сім’янин, батько і дідусь, фізкультурник, шахіст у 90 років. Що тут особливого? Так, у сімдесят років без проблем на стільці міг зробити стійку на руках, ще й випивши на дні народження «сто грамів». Ну й що тут особливого?
Чи може не так? Чи може кожен може похвалитися таким здоров’ям у 93 роки?
А я, коли опрацьовував, вносив правки і корективи в статтю Митька, ловив себе на тому, що щиро «по білому» заздрю Юрію Тараненку. І хочу бути схожим саме на нього. Хочу прожити хоча б приблизно так, як він жив і живе.
Тому не тримався і ще раз зв’язався із ріднею Юрія Івановича. Дуже хотілося дізнатися, яким же секретом він володіє, що до ну дуже поважного віку зберіг фізичне і моральне здоров’я.
Про секрет мені розповіли. Як і можна було очікувати, все просто.
Юрій Тараненко ніколи не курив сигарет. Чарку випиває, але виключно на свята. Із юності ледве не до сьогодні веде активний спосіб життя, займається фізкультурою.
Звичайно, зараз, у свої 93 роки, Тараненко на мотоциклі по Кобеляках вже не їздить. Та й в стійку на руках не вийде. Але ж, погодьтеся, більшість людей такого не могли і не зможуть ніколи.
Окрім того, Юрій Іванович протягом свого життя дуже мало їсть. Родичі кажуть:
— Їсть, як кошеня.
А ще одним «секретом» і фундаментом успіху Юрія Івановича є сім’я. Сім’я для нього завжди була понад усе.
Сім’я і робота. Причому, робота одна. Він — муляр. І більше нічого робити не вміє. І не намагався. Але в своїй улюбленій справі був одним із кращих.
А ще, як розповідають рідні Тараненка, він завжди умів радіти тому, що більшість із нас вважають дрібницями. Купив у молодості дефіцитний тоді радіоприймач — щиро порадів, вийшов у свої нинішні 93 роки позасмагати на сонечку — тішиться, як дитина.
…. От я спочатку слухав усе це, а потім друкував. І все більше впевнювався, що пишу ледве не про ідеальне життя.
Саме про це говорять світові релігії. Саме так рекомендують жити професори і академіки в сфері медицини.
Займайся фізкультурою. Їж мало. Рухайся багато. Радій тому, що маєш. Бережи сім’ю. Нікому не заздри.
Усе це всім відомо. Усе це просто і легко. Все це дійсно приносить щастя.
Але, чомусь, більшість людей вибирають інший шлях. А потім дивуються, чому вони у свої сорок років почувають себе немічними і нещасними. І плачуться, плачуться, плачуться.
А можна просто жити. Просто і щасливо. Причому — до ста років. Юрій Тараненко це підтвердить.
