Днями до редакції зателефонувала біличанка Лідія Чернига і повідомила про подію, котра, на її думку, потребує розголосу у суспільстві.
Тут одразу потрібно наголосити на тому, що Лідія належить до категорії тих людей, яким, на думку більшості хохлів‑обивателів, завжди «щось треба».
У перекладі на мову справжніх українців, а не хохлів, Лідія Чернига постійно чимось переймається, чимось цікавиться, постійно чогось вимагає від влади.
Ось і зараз біличанка розповіла про подію, що відбулася не в її рідній, а в сусідній Кобеляцькій громаді. Відбулася у віддаленому селі Лучки, а ще точніше — на базі регіонального ландшафтного парку «Нижньоворсклянський». Скажу більше, сама подія швидше за все мала місце ще в минулому році. Просто Чернизі, а з нею, і редакції, стало відомо про неї лише зараз. Та перейдемо до конкретики.
Розповідає Лідія Чернига:
— Не так давно мені довелося побувати в парку «Нижньоворсклянський». Я приїхала на територію, де розташована адмінбудівля комунальної установи. Там мала зустрітися із своєю колежанкою по громадській роботі вчителькою біології із Диканьки Тетяною Бєляєвою. Вона там якраз проводила навчання дітей.
Я приїхала на своєму транспортному засобі на електричній тязі. І резонно сподівалася, що підзаряджу його від сонячних панелей, що встановлені на базі «Нижньоворсклянського». Про ті сонячні панелі я знаю дуже добре. Адже у свій час при підтримці тодішнього голови ще районної ради Володимира Кішінського та громадської активістки громадянки Федеративної республіки Німеччина докладала зусиль для того, аби залучити грантове та бюджетне фінансування для їх встановлення. Нагадаю, що база «Нижньоворсклянського» давно від’єднана від централізованого електропостачання. Грант ми отримали, сонячну електростанцію потужністю 8 кіловат встановили. Всі були дуже задоволені.
…І от підходжу я до тих сонячних панелей і ціпенію від подиву. Адже бачу, що одна із них понівечена. І ви знаєте, дуже схоже, що понівечена автомобілем. І це при тому, що в цьому місці можна спокійно трактором їздити. Тобто, ми можемо лише здогадуватися, в якому стані перебував водій, що сидів за кермом тієї автівки. Я пробую щось вияснити у сторожа. Той від мене відмахується і нічого казати не бажає. Потім я виясняю, що панель пошкодили ще у 2025‑му році. Просто я там більше року не була.
До чого я веду. А веду я до того, що на території комунального закладу фактично був скоєний злочин. Адже пошкоджене майно, що належить усій громаді. Думаю, що і дирекція, і співробітники «Нижньоворсклянського» знають, хто це зробив. Нібито директор установи навіть намагався знайти заміну пошкодженій панелі, але не зумів. На мою думку — так хотів знайти.
Резюме. Я не прагну нічиєї крові, ні реальної, ні віртуальної. Я не прагну аби проти когось завели кримінальну справу. Але громадськість має знати про подію, а з цим — вимагати від влади аби наслідки цього злочину були ліквідовані.
Отака історія від Лідії Черниги, якій «щось треба». До речі, в цьому номері вийшла в друк стаття, привід для написання якої дав кобелячанин, якому теж «щось треба». Це той чоловік, який цікавився співвідношенням спиляних і посаджених дерев.
Хтось скаже, що цим людям нічого робити і вони займаються не своїми справами. Дуже хибне судження. Позиція хохлів, а не українців.
Насправді, якраз і потрібно, щоб українці «сунули носа», цікавились і вимагали.
Адже це їх майно. Це їх влада, з якої вони мають питати. Зрештою, ця влад отримує дуже пристойну, як по українських мірках, зарплату, гроші на яку беруть із кишень саме українців. Тих, кому не байдуже, тих, хто не бурмоче на кухнях, в душі заздрячи можливості чиновникам і депутатам красти. Тих, хто говорить і запитує вголос.
Саме такі люди заслуговують називатися українцями, а не хохлами, яким до всього байдуже.
Що ж, запитання прозвучало. Далі поцікавимося у влади. А то в останні місяці із її коридорів лише рапорти про міфічні звитяги звучать.
