Тетяна разом із чоловіком Вадимом, донькою та батьками була змушена покинути рідну домівку в Кураховому. І знайшла собі прилисток спочатку в Кобеляках, а потім — у маленькому селі Єднання, що поряд із містом. І зараз успішно розвиває на Полтавщині бізнес, розпочатий ще на Донеччині.
Хто б ще пару десятків років тому міг подумати, що терміни «біженці», «вимушені переселенці», «внутрішньо переміщені особи» стануть звичними для України і українців.
Але доля розпорядилася так, що сотні тисяч українців із 2014 року були змушені покинути свою малу батьківщину і шукати дах над головою в іншій місцевості.
Одні виїхали за кордон. Їх можна називати біженцями, адже вони перетнули кордон України.
Інші, а їх більшість, залишилися на великій Батьківщині. А от малу батьківщину люди були змушені покинути. Покинути із різних причин. Одні не захотіли жити в окупації, під рашистським чоботом, інші — із остраху перед репресіями за свою громадянську позицію. Ще хтось був змушений виїхати через фізичну загрозу життю від постійних обстрілів. Багато таких людей втратили фактично все, що наживали десятиліттями. У них залишились лише документи.
Із медсестри — у флористи
Тетяна Рибалко та її чоловік Вадим виїхали з міста Курахове, що на Донеччині, в перші місяці після повномасштабного рашистського вторгнення. У Кобеляцькій громаді вони живуть ось уже чотири роки.
Тетяна говорить:
— За ці чотири роки полтавська земля стала для мене другою малою батьківщиною. От говорю із вами і ловлю себе на тому, що вживаю вираз «наша лікарня» саме по відношення до медзакладу в Кобеляках. Хоча половину життя пропрацювала медсестрою в Донецьку та Кураховому.
Тетяна народилася і виросла саме в цьому місті на Донеччині. Там одружилася, там народилася її із Вадимом донька.
За освітою Тетяна медик. Тому й працювала за фахом спочатку в Донецьку, а після того, як місто було окуповане, — у Кураховому.
А потім доля склалася так, що хобі, яке в неї було, стало фактично другою професією і джерелом отримання доходу.
Тетяна сміється, згадуючи:
— Колись мені подруга подарувала квітку. Це було, пам’ятаю як зараз, у 2012 році. Називалася та квітка «жіноче щастя», або правильніше — спатифілум. Він у мне почав рости і давати так званих «діток». Я їх пересадила. Потім ще раз пересадила. І в мене все чудово приживалося. І я спробувала продавати через Інтернет розмножені мною рослини. І на моє здивування, справа пішла. Потім мені стало цікаво. Я почала розмножувати і продавати інші рослини. Чоловік спочатку ставився до мого хобі скептично. А потім у один день, коли я попросила його розвезти клієнтам, а він у мене працював експедитором, вже 15 замовлень, зауважив: «Так це вже багато. Це — робота, це — серйозно».
Кілька років Тетяна поєднувала роботу медсестрою і квіткове хобі, яке, окрім задоволення, вже й прибуток приносило.
Але в 2014‑му квіти довелося облишити.
Тетяна говорить:
— Почалася війна, і людям в нашій прифронтовій на той час місцевості було вже не до квітів.
Але поступово ситуація змінилася, люди звиклися із своїм новим статусом.
У Кураховому на той момент різко зросла кількість жителів. До 2014‑го в містечку мешкали близько 25 тисяч чоловік. А після першого етапу війни сюди із Донецька та інших окупованих населених пунктів переїхали ще кілька десятків тисяч чоловік.
І Тетяна знову почала розмножувати і продавати квіти — як на місцевому ринку, так і через Інтернет. Попит був шалений. І вже за кілька років у Тетяни були два магазинчики і кіоск. Вони закупляли багато квітів оптом, у тому числі в Голландії, дорощувала і продавала їх. З’явилися оптові покупці. Збудували свою тепличку.
Усе йшло просто чудово. Аж доки в лютому 2022 року не почалося повномасштабне вторгнення рашистських військ.
І в квітні цього року Тетяна із Вадимом прийняли рішення виїжджати.
Їхали, за її словами, буквально в нікуди. Чіткого плану, вибору нового місця проживання не було. Про існування Кобеляк Тетяна знала, але не більше того.
Каже, що хотіла виїхати саме на Полтавщину, в центр України. Але могла б вибрати й інше схоже містечко.
Але вибір випав на Кобеляки.
Два роки Рибалки жили в містечку, а потім купили будинок у невеликому селі Єднання.
Два гранти і мрія про садовий центр в Єднанні
Досить швидко Тетяна Рибалко адаптувалася до нового місця проживання і вирішила відновити свій квітковий бізнес.
Хоча спочатку мала на меті повернутися працювати в медицину. Але в кобеляцькій лікарні їй сказали, що вакантних посад медсестри немає.
Тому, аби мати роботу і зарплату, Рибалко пішла на роботу в одне із місцевих відділень «Нової пошти».
Саме під час роботи в цій службі доставки і згадала про свій квітковий бізнес.
Тетяна згадує:
— Мені частенько доводилося віддавати людям замовлення тих чи інших рослин. Звичайно, я бачила, що шлють. Інколи побачене виводило з рівноваги. Дуже добре пам’ятаю один випадок. Жіночка отримує посилку вартістю півтори тисячі гривень. Їй вислали якийсь морозостійкий лимон. Я розпаковую посилку, клієнтка її роздивляється, планує брати. А я ж бачу, що жіночку безсовісно обдурили. Те, що їй прислали — це не лимон, це якась «дичка», викопана в лісопосадці. Кажу про це клієнтці. Вона спочатку обурюється. Мовляв, що ти розумієш, я робила замовлення в розрекламованому квітковому інтернет-магазині. Тоді я пропоную жіночці просто понюхати рослину. Адже лимон має специфічно і приємно пахнути. А воно не пахне! І таких випадків було не один, і не два. І мене почало «ламати». Я ж теж можу і вмію вирощувати і продавати. Але роблю це чесно, не обдурюючи людей.
І почався новий «квітковий період». Для того, щоб закупити партію квітів, Тетяна продала свій автомобіль.
Спочатку торгувала на кобеляцькому ринку. Справи йшли добре. Відкрила власний магазинчик в будівлі колишньої типографії.
Одна знайома порадила Тетяні скористатися грантовими програмами, які фінансують різні міжнародні організації.
Таня сміється і каже:
— Я коли почала читати про ті гранти, то зрозуміла, що й значення деяких слів не знаю. Але вирішила пробувати. Подала заявку на грант від міжнародної організації «Карітас». Скажу відверто, що навіть не сподівалася на успіх. Але… Збираємо ми із чоловіком гриби в лісі. Аж раптом дзвонить мобільний. Номер мені не знайомий. Беру трубку. Мені й кажуть: «Ми — представники Карітас в Україні. Ви подавали заявку на грант. Чи згоді пройти навчання?».
Звичайно ж, я погодилася. І буквально «прозріла». Вони, у Карітас, не просто грантові гроші роздають, вони ж і вчать, як правильно вести справу, як рахувати гроші. Їх рівень — це просто космос!
А потім був ще один грант. І знову успіх. За отримані кошти пробурили в Єднання артсвердловину, закупили і встановили нову теплицю для розмноження рослин.
І зараз Тетяна Рибалко вже мріє про те, як на 47 «сотках» землі поряд із будинком, де вони живуть, облаштувати справжній садовий центр.
…Звичайно все в житті та бізнесі Тетяни Рибалко йде не так гладко, як описано вище. Є купа домашніх побутових проблем, є невдачі.
Але є мрія, надійний тил в особі чоловіка і є нова мала батьківщина, назва якої — Кобеляцька громада.
Отже, все вийде, все буде добре.
